Розділ чотирнадцятий, у якому Марійка відвідує божевільню

– І що, пробачте, вам дає це теоретичне припущення? – з викликом перервав його лікар. – У Києві знайдеться не менше мільйона людей, які теоретично могли бути в цьому місці зараз. А діагноз моїх підопічних – це ще не мотив.

– А звідки ваш пацієнт Митя так добре знає історію Павловської лікарні? – пішов на війну Мир.

– І церкви, – вставила свої п’ять копійок Марійка. – І про скарб.

– Який скарб? – лікар неприємно посірів. – Я просто намагаюся розвивати їх. Вони не мусять почуватися неповноцінними…

– І тому ви розповідаєте Миті про інших, шанованих божевільних. І про те, що з таких, як він, малювали апостолів. А заразом і про скарб гетьмана, і про лиху землю. – На обличчі Мира виписалося виразне презирство.

– Який скарб?! – обурився лікар. – Я вас зовсім не розумію!

– Скарб гетьмана в Кирилівських печерах, – боязко пояснила йому Марійка. – Вважається, що Мазепа закопав його там.

– Я про таке не чув. – Кирило став підкреслено професійним і діловим. – А отже, мій пацієнт теж. Він не читає книжок сам.

– Але він сказав нам… – заперечила Ковальова.

– Сказав чи відповів на ваше запитання? – скептично гмикнув Кирило Снуровський.

– Він знав убиту дівчину, – устряв Мир.

– Він так і сказав: «Я знаю вбиту дівчину», чи ви запитали його про це, і він одразу почав каятися? До вашого відома, у Миті всього рік тому померла мати. Що він казав? «Я винен. Я не хотів, щоб вона помирала. Я – поганий»? Він постійно повторює це.

Лікар раптом рішуче висунув шухляду столу і змахнув туди гроші Красавицького.

– Знайте, за Митю я можу поручитися головою, – переконано заявив він. – Мені абсолютно точно відомо, що вчора вночі він не виходив із лікарняного корпусу. Хоч я і не сумніваюся в тому, що ніхто із слідчих не сприйме ваші припущення серйозно. Життя – не американський трилер, молоді люди.

– А чому ви так захищаєте його? І чому він називає вас дядько Киря? Він вам хто? – підозріло спитав Мир. – Він ваш…

– Ні, не син, – вгадав його підозру Кирило. – І навіть не родич. Він син жінки, яку я кохав. Його рідний батько відмовився від нього і від неї теж. Втім, зараз він, здається, розкаюється.

– А як його прізвище?

– У Миті прізвище його матері – Васильков. Пробачте, але мені здається, я більше нічим не можу вам допомогти! На все добре, – різко промовив він, підводячись.

І в результаті цієї бесіди Марійка, виходячи з лікарні, переживала вкрай спірні відчуття.

Із одного боку, звичне для неї відчуття провини, з другого – булькаюча й неприємна недовіра.