Розділ дванадцятий, у якому Мишко і Марійка йдуть із дому

– На центральних воротях Печерської лаври.

– Але навіщо вони відтягли його аж туди? – здивувалася Чуб. – Це ж на іншому кінці міста.

– Я знаю, навіщо, – скорботно мовила Марійка. – Лавра завжди вважалася в Києві Святою землею. Головною київською святинею! Та й не тільки київською – всія Русі. А сатаністи ніколи не вигадують нічого нового. Тому диявола й називають мавпою Господа Бога. Усі сатанинські обряди – це християнські з точністю до навпаки. Вони хрестяться зворотним хрестом, вішають розп’яття догори ногами, читають «Отче наш» у зворотному порядку… До речі, Андріївський узвіз тому й називають «перевернутим» і «чортовим» узвозом. Це єдина вулиця в Місті, номери будинків якої йдуть не від центру, а до центру.

– Ось цьому я якраз ніскільки не дивуюся, – гмикнула Дарина, – враховуючи, що саме там у нас усе й почалося.

– Загалом, – повернулася до попередньої теми студентка, – до революції ті, хто хотів заслужити на покровительство темних сил, ішли й оскверняли Свято-Печерську лавру. Бідняки – бажаючи розбагатіти, кар’єристи – щоб досягти влади. Злодії, які хотіли, щоб їм фортунило в справах, прокрадалися туди вночі, аби щось украсти. А коли радянська влада почала війну з релігією, саме Лавра стала їхньою першою жертвою, а першим новомучеником православної церкви – Київський митрополит Володимир. Уночі до нього в келію прийшли троє, а вранці братія знайшла поряд із Лаврою його тіло, сколене багнетами. І ті, хто прибили сьогодні дядька Миколу до Святих воріт…

– Так що, комуністи теж були сатаністами? – зацікавлено перебила її Чуб. – І нашу Килину теж вони?! Тобто, не комуністи, а…

– Так, – зрозуміла її Марійка. – Ми ж навіть не замислювалися, чому вона раптом померла.

– Може, хвора була. – Дарина, що вже було зійшла вгору на декілька сходинок, знову загальмувала і почала спускатися назад.

– Але я бачила її за п’ять хвилин до смерті, й вона почувалася просто прекрасно.

– Всякі хвороби бувають… Стій! – Дарина зробила крок праворуч, заважаючи Марійці пройти. – Ти, по-моєму, в головне не врубалася. Лідер у сатаністів хто? Твій красень!

– Вони не сатаністи, вони дігери! – миттю насупилася Марійка.

– Тільки не говори мені про його алібі! – обурилася Чуб. – Сама подумай. – Вона звично виставила вперед руку й почала загинати пальці. – По-перше, друга жертва – його подружка. По-друге, він історик, як і ти. А хто ще з нормальних людей пам’ятає про якісь дореволюційні диявольські обряди в Лаврі? Я, наприклад, про таке зроду не чула! По-третє, ти сама кажеш: дігер, печерний… Ну а по-четверте, зачісон у нього точнісінько, як у того терориста в музеї, – хвіст ззаду!

– Хвіст – це не прикмета! – обурилася Марійка. – Навіщо Миру ту картину різати? Килину міг убити тільки той, хто бачив її останнім! А значить, це зробила та людина, яка зайшла туди переді мною! Співробітник тата. Тільки тато сказав: він усього один день попрацював, а потім зник. А вчора я його на Старокиївській горі бачила, коли за велосипедом ходила. І щойно я поставила Василині запитання про Лису Гору, він вмить підбіг і відразу зацікавився.

Дарина недоброзичливо скривилася. Повідомлення про те, що Марійка випадково зустрілася з її рудим, вразило її значно більше, ніж факт, що той бачив убиту останнім. Попри загадкову дволикість сантехніка-мистецтвознавця, уявити собі, що рудий і продуктивний – убивця-сатаніст, вона відмовлялася категорично!

– Ось і міркуй, – завелася Марійка. – До Килини останній зайшов. Був тут у перший день аварії, а потім зник. Виставку організував. Містикою цікавиться та Булгакова обожнює. Він мені сам сказав…

«…і ще навіщось подарував мені свій ланцюг», – закінчила вона подумки.

Але повідомляти подрузі про те, що хлопець, при одній згадці про якого Дарина починає плюватися вогнем, як ревнивий примус, зробив подарунок їй, Марійка не зважилася.

– Булгаков – це не прикмета! – підколола її Чуб. – Так легко можна припустити, що її вбили ми троє! Ми ж вибігли з кабінету останніми, а ти в нас узагалі Булгакова напам’ять шпариш і ставиш своїм викладачам підозрілі запитання про Лисі Гори. І батько твій увесь час тут тирлувався, – може, він твій спільник! А вбивця, до речі, взагалі міг улізти до Килини у вікно – там перший поверх. Скільки минуло до того, як ми зайшли?

– Хвилин десять. Логічно, – затихла Марійка. – Ніяких доказів у нас немає, тільки припущення. Так можна кого завгодно запідозрити.

– Та хоч його! – підхопила Чуб, кинувши підборіддям у бік невиразної істоти чоловічої статі, що стояла на верхньому майданчику сходів, біля воріт, які ведуть на територію церкви.