Розділ дванадцятий, у якому Мишко і Марійка йдуть із дому

У істоти було бліде припухле обличчя і нікому не адресована квола посмішка, що видавала в нім мешканця Павловської лікарні. І поглянувши на нього, Марійка мимохіть подумала: вони, нормальні люди, навіть не помічають, що завжди тримають свій рот, відпускаючи його тільки уві сні. Та й то не завжди: її мама завжди спала з невдоволеними, щільно стиснутими губами.

– Ми ж і забули, що тут божевільня поруч! – Дарина простягла Марійці руку, що свідчила про їх мирний консенсус, і та, зачекавши, в’яло потиснула її у відповідь.

– А навіщо ти нігті зрізала? – буркнула вона, розчарована крахом своїх висновків.

– Один зламався, довелось інші підрівняти, – похапцем збрехала Дарина Чуб, мимоволі й нервово помахуючи пластиковим кульком із кока-колою.

– А чому тільки на одній руці?

– Так другу жаль було. – Це була вже чистісінька правда.

– Гаразд, ходімо, – зітхнула Марійка сумно. – Тобі ж іще в клуб треба.

– Здрастуйте, – ввічливо привітала їх істота з кволою посмішкою. – Я – Митя!

Проте інші мешканці Кирилівської гори, що проходила під загальною адресою Фрунзе, 103, зустріли новоприбулих менш доброзичливо.

На дверях церкви висів картон із написом «Зачинено», що, враховуючи останні події, було зовсім не дивно. А поряд із застережним написом стояв знервований настовбурчений священик і недружньо поглядав на безбожну групу іноземців, які оточили кільцем…

– Василина Андріївна! – остовпіла Марійка. – Знову!

– Та сама? – перепитала Дарина. – Ось тобі ще одна підозрювана! Чого вона, питається, тут тирлується?

– Та ні, – квапливо виправдала викладачку Ковальова. – Вона екскурсіями підробляє при якомусь фонді. До них постійно зарубіжні спонсори приїжджають. А Вася – історик унікальний.

– Ну так ходімо, послухаємо! – запропонувала Дарина й енергійно потягла неохочу до екскурсії Марійку в бік Василини.

Тримаючи Марійку за руку, Чуб почала безкомплексно протискуватися крізь частокіл чоловічих спин.

– …церква, побудована в середині XII століття як собор Кирилівського монастиря, – наблизився до них голос Василини. – Наприкінці XVIII століття стародавній монастир було скасовано, а 1803 року в його приміщеннях розмістили будинок для психічнохворих. Наприкінці XIX століття реконструкцію церкви було доручено професорові історії мистецтв Адріану Прахову, відомому тим, що він залучив до Києва таких геніальних майстрів, як Михайло Врубель, Михайло Нестеров і Віктор Васнецов.

– Ой, – шумно зраділа Дарина. – Чуєш, про Катиного чоловіка розповідають!

– Пензлю Врубеля належать такі роботи в Кирилівській церкві, як «Зішестя Святого Духа», «Архангел Гавриїл», «Надгробний плач» і чотири зображення в іконостасі. На одному з них в образі Пресвятої Богородиці художник намалював дружину професора Прахова Емілію, в яку був безнадійно закоханий.

– Так що ж це виходить, – здивувалася Дарина. – Катин портрет сам Врубель намалював? Ходімо подивимося…

– Там зачинено! – зашипіла на неї Марійка. – Табличка висить!