Розділ дев’ятий, у якому Дарина вчиться літати

Пізнього п’ятього липня до Старокиївської гори під’їхав піжонський рожевий лімузин 30-х років, із черева якого вийшов відомий український телеведучий із пляшкою «Советского шампанского» в руках. Услід за ним із машини вилізли нікому не відомий довготелесий хлопець і довгокоса дівчина з гладенько зачесаним темно-русявим волоссям.

– Ого, дивися, відьми! – засміявся довготелесий, показуючи на трьох особин жіночої статі, які похнюплено сиділи на сходинках історичного музею, що досі зберігали тепло спекотного літнього дня. Біля їхніх ніг лежала розтріпана двірницька мітла.

– Напевно, якісь міські божевільні, – уточнив ведучий боязко й нервово.

– А якщо і справді відьми? – спалахнула дівчина, і в її голосі прозвучала така непідробна віра в можливість неможливого, що телеведучий, який мав намір відзначити в цьому романтичному кутку Києва свій сьогоднішній успіх, вирішив раптом не ризикувати.

– Краще там розіп’ємо, – хитнув він рукою в інший кінець пейзажної алеї. – Або їдьмо до Батьківщини-матері!

– Як скажеш, – байдуже погодився з ним довготелесий.

Русява дівчина кинула на загадкових власниць помела останній невдоволено-цікавий погляд, і лімузин від’їхав…

– А раптом твоя правда? – похмуро спитала Дарина Дображанську.

Вона неприязно подивилася на Катю, ніби і її правота була лише черговим свідченням невикорінної зловредності Катиного характеру, і роздратовано вела далі:

– Досить лиш припустити, що в того, хто нас розвів, купа зайвих бабок, і з’ясується: ніяких чудес немає! Перекладачі для тварин справді існують – це не казка. А мітла так і не злетіла! – Чуб безжально відкинула безнадійну підміталку ногою. – А К. Д. цей, може, щойно в тій тачці рожевій приїжджав, над нами, дурепами, позбиткуватися! Що скажеш, га?

Але Катя не сказала нічого – лише нетерпляче смикнула тугий комір-стійку і повільно вдихнула свіже нічне повітря.

Залишений за плечима день був подібний до фіналу казки Єршова, герої якої стрибали по черзі в три казани. І, виринаючи з чергової палітурки, Катя не знала, чи відродиться вона знову, чи живцем звариться круто.

Виходило, що вижила! І, зробивши божевільне, запаморочливе коло, тупо повернулася на те ж саме місце – в прямому і переносному значенні слова.

– А ти чого мовчиш? – накинулася Чуб на Марійку, що вже п’ятнадцять хвилин сумлінно не зводила очей із неба.

– Начебто ніде нічого не загорілося, – пискнула та, підім’ята цим войовничим викриттям. Вона самовіддано підперла затерплу шию долонею і знову з надією задерла її вгору.

– Кінець світу! – завила Дарина Чуб. – Вона все ще вірить! Перехрестись, Марусю! Не було жодного справжнього дива! Усе можна пояснити! Ми живемо в століття високих технологій! Пси говорять людською мовою! Прозорий привид – кінопроекція! І якщо зараз на небі з’явиться червоний вогонь, це буде всього лише…

– О БОЖЕ!!! – розкрила рота Марійка Ковальова.

І на її закинутому вгору обличчі виписався такий нескінченний захват, що обидві її супутниці мимоволі подивилися ввись і побачили те, що неможливо було пояснити ніякими високими технологіями.

Небо над ними замерехтіло, ожило, з’їхало з глузду, зірки зірвалися зі своїх орбіт і, закружлявши у стрімкому снігопаді, склалися самі собою в рівні й зігнуті лінії небаченого і водночас дивно знайомого візерунка.

– Ви бачите?! – нестямно заволала Чуб, несподівано усвідомивши: