Розділ дев’ятий, у якому Дарина вчиться літати

Вони спустилися з гори вниз – туди, де більше не було Андріївського узвозу. І церкви не було теж. Але сама гора була, і на її вершині стояв устромлений у землю високий і кривий залізний хрест.

Чоловік обернувся, і вона, нарешті, побачила його обличчя – з довгою недоглянутою бородою, чудовим рішучим носом і прохальними волошковими очима. Він був високий – на дві голови вищий за високу Катю, з широкими – чи не в цілий сажень, плечима. Але вона не боялася його – вона боялася за нього, і водночас відчувала, що так гнівається на нього, що ладна вбити!

Блакитноокий заговорив знову. І несподівано, немов хтось витягнув вату з її вух, вона почула і зрозуміла його:

– Ти відьма, ти одна знаєш. Не дай скоїти гріха! Скажи, чи воно це? – благав волошковоокий.

І хоча вона не знала, про що він, проте точно знала відповідь: «Так, воно!»

І ще знала, що не мусить говорити про це волошковоокому.

А якщо не скаже, він загине.

– Скажи, кохана, – попросив він так ніжно й гірко, що в неї заголосило серце.

– Відступися, – безнадійно попросила вона. – Не губи себе. Відречися від неї!

– Ні, – похмуро похитав головою він. – Ні.

І вона зрозуміла, що його вибір зроблено – і він остаточний і незворотний. А значить, тепер доведеться вибирати їй.

Хто загине сьогодні вночі?

Її чоловік?

Чи її Місто?

І тоді вона, нарешті, змогла злякатися.