Розділ 5 ФОРТЕПІАНО

Викладачка була вражена ще більше, ніж інші. Аеніль сприйняла ці слова як ознаку закінчення свого виступу і швидко спустилася у залу. Вона не піднімала голови. Всі дивилися на неї, а її щоки палали від сорому. Саме зараз дівчині не хотілося привертати до себе зайву увагу. На відміну від усіх інших дітей, що грали на концерті, їй доведеться сидіти самій, бо послухати її виступ ніхто не прийшов.

Дівчинка сіла у задньому ряді й сховала голову за бильця попередніх сидінь. Проте довго бути самій їй не довелося. До неї підсіла Нітетіс, котра покинула своїх братів і батька:

— Супер! Я й не знала, що ти вмієш так грати! — захоплено зашепотіла та. — Хто б подумав! Так круто поставити Іветт на місце! Буде знати, як на тебе кричати і називати нездарою!

— Та я не хотіла, я просто забула… Вона називала мене нездарою?

— Ой… Вибач, я не мала цього говорити, — Нітетіс почервоніла і відвернулася. — Тільки не видавай мене. Я думаю, що вона говорила несерйозно. Просто вихваляла мене перед батьком, а я підслухала.

Аеніль не знала, як реагувати. Майстриня Іветт була її найулюбленішою викладачкою. А музика — найулюбленішим предметом. На очах виступили сльози, які вона ледь змогла приховати.

— Мілон Діакторід з другої групи першого курсу відділення алхімії виконає «Різдвяну ніч» Калліста Рутенського.

Чорнявий стрункий хлопець, очевидно, що ронеєць, впевнено зайняв місце за фортепіано і почав грати.

— Багато щось ронейців тут, — Аеніль спробувала заговорити на іншу тему, щоб позбутися гіркоти на душі. — Таке враження, що у всіх ронейців батьки працюють в Академії. Дивно, у вас же невеличка країна?

— Так… — Голос Нітетіс прозвучав дивно. Аеніль повернулася і побачила, що подруга ховає погляд.

— Що?

— Та ні, нічого. Гарна пісня, правда?

Аеніль зрозуміла, що зачепила щось неприємне для Нітетіс. Вона кивнула на запитання подруги, але на пісню не звертала уваги: намагалася зрозуміти, що значив непевний, трохи сумний вираз Нітетіс.

Несподівано подруга тихо заговорила, не підіймаючи погляду:

— Навряд чи ти зрозумієш… Багато чого я взагалі не можу сказати… Але ронейці тут… Вони особливі, алхімія — це ронейське відділення, якщо хочеш знати. Але… краще б я була неронейкою…

— Чому?

— Хіба не зрозуміло? Мої батьки звичайні ремісники, яких привіз сюди один маг, вони були його слугами, працювали в нижньому замку… Але у батька були здібності… він закінчив Академію і став викладачем. Ронейці багато значать тут, але від них і вимагається багато. А вся наша багаточисленна родина — це брудна пляма серед дворянських ронейських родів Академії, які тут… Я й так забагато сказала.

— Я не знала… Я не думала, що це має тут значення.

— Має. І дуже велике, — сумно промовила Нітетіс. Аеніль побачила сльози в її очах.

Мілон завершив грати і спустився до свого батька, який сидів у одному з перших рядів. Аеніль якось бачила Діакторіда-старшого у своїх батьків. Мабуть, той був послом абощо.