Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

Коли їду назад, на сходах міськради тільки валяються білі аркуші з якимись петиціями та клапті старих газет. За квартал наздоганяю мітингувальників — ідуть у напрямку обласної ради: хода рішуча, обличчя суворі. Треба повідомити своїх — хай пошлють когось висвітлити.

Вікторіо не дуже хапається за моє повідомлення.

— До п’ятниці ще далеко. Встигнемо. Та й послати нікого. Лора приїде після обіду — хоч би до літучки встигла, а то й мені перепаде на горіхи від шефа, що без його відома відпустив. Льоник у ЖЕКу — скаргу перевіряє. Добре, якщо не похмелиться після тієї перевірки. Людмил знову на лікарняному.

Чомусь у нас ніхто й не дивується, що ця Людмил, потужна, як борець сумо, через що вочевидь, її ім’я і переінакшено на чоловічий манер, так часто хворіє. Важко точно встановити, коли вона справді підхоплює застуду, а коли просто «косить» від роботи. Недавно бачили її, офіційно болящу, з важезною «кравчучкою» в руках біля автобуса, серед «торбешників», що вирушали до Польщі на базар. Але якщо в тебе троє дітей і безробітний чоловік, також схожий на безпорадну дитину… Редактор — теж людина. От і дивиться наш Чистик крізь пальці на те, як бідна Людмил метається між роботою та комерцією. Дай Боже їй сил витримати ці метання і витягти на собі сім’ю.

— Енн, а може, ти сама напишеш? — Вікторіо виходить з-за столу, скрадливо, мов кіт, наближається до мене, бере за руку, намагається обеззброїти своїм жагучим цигансько-іспанським поглядом.

— Ні-ні, — вириваю руку і поспішаю з його кабінету. — Це не мої обов’язки. Я не журналіст. У мене інша освіта…

— Та до чого тут освіта?! — Вікторіо дивиться на свою долоню, ніби в ній мав залишитися відбиток моєї руки. — Он у Льоника диплом, а він знає тільки двадцять три літери і ті переставляє на папері, як шахіст-початківець фігури на шаховій дошці. Отака журналістська освіта, до того ж заочна. А в тебе органічне чуття слова і професійне знання мови, творче мислення. Б’юсь об заклад, що ти в дитинстві писала вірші чи оповідання. Зізнавайся — писала? Правда ж, писала? Чи й зараз пишеш у шухляду?

— Ні! — майже кричу і втікаю в коректорську.

Серце б’ється так, ніби я навперегін зі своєю «Ладою» бігла. Зараз не пишу. А в дитинстві… Звідки я знаю, писала чи не писала в дитинстві? Звідки мені це знати?! Але на роботі нікому нічого не кажу про «білу пляму» у своїй пам’яті. Боюся, тоді до мене будуть ставитись, як до інопланетянки. Або як до хворої на голову. Що, в принципі, одне й те саме. Хай краще сприймають Енну Сніжницьку як замкнуту особу, яка не любить розповідати про своє минуле.

Робочий стіл іще порожній. Поки писаки свої опуси понаписують, читака може й чаю попити. Вмикаю електрочайник. Цікаво, думаю, як би на моєму місці вчинила Єва? О, вона нізащо б не проґавила шанс піднятися хоч на щабель вище.

Не знаю, за що Єва любить мене. Але вірю, що справді любить. Іноді вона називає мене старшою сестрою, хоч я завжди почуваюся при ній молодшою. Єва любить навертати мене на розум, вона рішучіша, веселіша та відвертіша. Я знаю про неї все-все, аж до найінтимніших подробиць: про всі її кохання і закоханості, про маленькі любовні пригоди та великі розчарування. Я не можу так розкриватися, як вона. Моя душа — як «чорна скринька». Здається, це Беррес Скіннер так називає людську душу. Але навіть він не писав про «чорну скриньку» з подвійним дном. А в мене вона саме така. Десь там, між першим і другим дном, під грифом «цілком таємно», заховано щось дуже важливе, щось, що було в моєму іншому житті. Тобто до аварії.

Не пам’ятаю ні самої аварії, ні того, що було до неї. Опісля тато привіз мене в це місто, купив мені цю маленьку квартирку, заніс мої документи до тутешнього медичного училища. Сказав, що я просто зобов’язана мати медичну, хоча б середню спеціальну, освіту — тоді він влаштує мене в лабораторію при своїй лікарні і буде спокійним за моє майбутнє. Звичайно, краще було б мати диплом фармацевта, але чого немає, того немає. Хоча хтозна, як воно все ще повернеться — зараз я можу й не потягнути таких навантажень, але згодом, після училища… Треба заспокоїтися, почекати, покластися на час, а там, дивись, і до інституту вступлю…

Та медицина — не моє. Абсолютно не моє! За кілька днів, як тато поїхав, я забрала документи з училища і пішла до педагогічного інституту.

— Вперше бачу таку дивачку! — декан філологічного факультету витріщився на мене, як на восьме чудо світу. — Люди приходять вчитися заради диплома, у вас, кажете, він уже є.

Диплом філолога в мене справді був. Просто я страшенно боялася, що все забула. Тому й прийшла до інституту. Звісно ж, не вступати вдруге — про таке смішно було б і казати. Попросила дозволу на вільне відвідування занять. Сказала, що після важкої хвороби трохи забула те, що вчила, хотіла б пригадати, відновити в пам’яті, поглибити знання. Це й викликало таке здивування в декана. Зрештою він погодився.

— Навчання в радянських вишах безплатне. Яка різниця, скільки студентів сидить в аудиторії — тридцять чи тридцять один. Хоча… В нашій групі україністики й тридцяти немає. Тут більший попит на російську. Словом, вільний стілець завжди знайдеться. Ходіть, поки не набридне. Ні, це ж треба! Людина хоче знань! Просто глибших знань! Я б вас і в аспірантуру рекомендував. Звісно, трохи пізніше. Нагадаєте про себе — поговоримо.

Як не дивно, знання мої не стерлися з пам’яті разом із подіями й обличчями. Я навіть не напружувалася — мозок чітко видавав інформацію, як автомат газировку. Хіба чула щось новеньке — тоді доводилося запам’ятовувати.

Як тато сердився! Ні, він не кричав. Чітко, наче карбував кожне слово, сказав, що хотів зробити з мене людину, а не буквоїда, що медичне училище дало б мені значно більше, ніж це безглузде вільне відвідування філфаку, що я дуже потрібна йому в його фармакологічній лабораторії, що фармацевтика скоро вийде на перше місце у світі серед наук.

Тато ніколи не кричить. Але у гніві його світло-сірі очі стають майже білими, а вилиці рухаються, як жорна. Боюся, коли він такий!

Мабуть, я скоїла щось страшне там, де жила колись. Не знаю, що саме. Недарма мене перевезено сюди чотири роки тому. Тепер уся моя пам’ять — тільки ці чотири роки. Всього-на-всього чотири роки! І за цей час ми з татом бачилися вісім разів — двічі на рік він приїжджає, щоб обстежити мене, провести психологічне тестування, приписати ліки. Знаю, що кращого за нього спеціаліста немає, але рада, що ми бачимося не частіше, ніж двічі на рік. Я таки справді свинка невдячна. До речі, півроку щойно минуло. Як же це мій пунктуальний татусь забув? Чи знову в якомусь закордонному відрядженні? Він ніколи не каже мені по телефону, де саме був, але ці поїздки розпочалися саме відтоді, як він перевівся до Києва. Нічого, повернеться і зразу приїде.