Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

Енна. Дорога до себе

Єва спить. Тихесенько прокрадаюся до кухні, дивлюся у вікно. На небі — ні зірнички. Поки заварюю чай, починається дощ.

4

Понеділок — день короткий. Виїжджаю з дому на годину пізніше. В запасі ще хвилин сорок — до одинадцятої Вікторіо буде робити вигляд, що не помічає моєї відсутності. Можна заправити «Ладу» і заїхати в кондитерську за свіжими булочками до чаю.

Поїздка на автозаправку через усе місто — така собі міні-екскурсія ранковими вулицями. Біля міської ради пригальмовую. Натовп заповнив сходи, що ведуть до «білого дому», і щось скандує. На те скандування виходить міський голова — плечистий, з прямо посадженою великою круглою головою, розчервонілий, знервований. І почет, звісно ж, разом із королем: перший заступник, просто заступник, секретар, завідувачі відділів… Плечі зіщулені, на обличчях — розгубленість. Хтось розмахує синьо-жовтим прапором перед самісінькими їхніми носами, хтось щось зачитує, троє чоловіків і жінка, худюща, в довгій спідниці, роблять обхідний маневр і прориваються до вхідних дверей. З міської ради з’являються два дебелі міліціянти в синіх одностроях — охорона мерії.

Коли їду назад, на сходах міськради тільки валяються білі аркуші з якимись петиціями та клапті старих газет. За квартал наздоганяю мітингувальників — ідуть у напрямку обласної ради: хода рішуча, обличчя суворі. Треба повідомити своїх — хай пошлють когось висвітлити.

Вікторіо не дуже хапається за моє повідомлення.

— До п’ятниці ще далеко. Встигнемо. Та й послати нікого. Лора приїде після обіду — хоч би до літучки встигла, а то й мені перепаде на горіхи від шефа, що без його відома відпустив. Льоник у ЖЕКу — скаргу перевіряє. Добре, якщо не похмелиться після тієї перевірки. Людмил знову на лікарняному.

Чомусь у нас ніхто й не дивується, що ця Людмил, потужна, як борець сумо, через що вочевидь, її ім’я і переінакшено на чоловічий манер, так часто хворіє. Важко точно встановити, коли вона справді підхоплює застуду, а коли просто «косить» від роботи. Недавно бачили її, офіційно болящу, з важезною «кравчучкою» в руках біля автобуса, серед «торбешників», що вирушали до Польщі на базар. Але якщо в тебе троє дітей і безробітний чоловік, також схожий на безпорадну дитину… Редактор — теж людина. От і дивиться наш Чистик крізь пальці на те, як бідна Людмил метається між роботою та комерцією. Дай Боже їй сил витримати ці метання і витягти на собі сім’ю.

— Енн, а може, ти сама напишеш? — Вікторіо виходить з-за столу, скрадливо, мов кіт, наближається до мене, бере за руку, намагається обеззброїти своїм жагучим цигансько-іспанським поглядом.

— Ні-ні, — вириваю руку і поспішаю з його кабінету. — Це не мої обов’язки. Я не журналіст. У мене інша освіта…

— Та до чого тут освіта?! — Вікторіо дивиться на свою долоню, ніби в ній мав залишитися відбиток моєї руки. — Он у Льоника диплом, а він знає тільки двадцять три літери і ті переставляє на папері, як шахіст-початківець фігури на шаховій дошці. Отака журналістська освіта, до того ж заочна. А в тебе органічне чуття слова і професійне знання мови, творче мислення. Б’юсь об заклад, що ти в дитинстві писала вірші чи оповідання. Зізнавайся — писала? Правда ж, писала? Чи й зараз пишеш у шухляду?

— Ні! — майже кричу і втікаю в коректорську.

Серце б’ється так, ніби я навперегін зі своєю «Ладою» бігла. Зараз не пишу. А в дитинстві… Звідки я знаю, писала чи не писала в дитинстві? Звідки мені це знати?! Але на роботі нікому нічого не кажу про «білу пляму» у своїй пам’яті. Боюся, тоді до мене будуть ставитись, як до інопланетянки. Або як до хворої на голову. Що, в принципі, одне й те саме. Хай краще сприймають Енну Сніжницьку як замкнуту особу, яка не любить розповідати про своє минуле.

Робочий стіл іще порожній. Поки писаки свої опуси понаписують, читака може й чаю попити. Вмикаю електрочайник. Цікаво, думаю, як би на моєму місці вчинила Єва? О, вона нізащо б не проґавила шанс піднятися хоч на щабель вище.

Не знаю, за що Єва любить мене. Але вірю, що справді любить. Іноді вона називає мене старшою сестрою, хоч я завжди почуваюся при ній молодшою. Єва любить навертати мене на розум, вона рішучіша, веселіша та відвертіша. Я знаю про неї все-все, аж до найінтимніших подробиць: про всі її кохання і закоханості, про маленькі любовні пригоди та великі розчарування. Я не можу так розкриватися, як вона. Моя душа — як «чорна скринька». Здається, це Беррес Скіннер так називає людську душу. Але навіть він не писав про «чорну скриньку» з подвійним дном. А в мене вона саме така. Десь там, між першим і другим дном, під грифом «цілком таємно», заховано щось дуже важливе, щось, що було в моєму іншому житті. Тобто до аварії.

Не пам’ятаю ні самої аварії, ні того, що було до неї. Опісля тато привіз мене в це місто, купив мені цю маленьку квартирку, заніс мої документи до тутешнього медичного училища. Сказав, що я просто зобов’язана мати медичну, хоча б середню спеціальну, освіту — тоді він влаштує мене в лабораторію при своїй лікарні і буде спокійним за моє майбутнє. Звичайно, краще було б мати диплом фармацевта, але чого немає, того немає. Хоча хтозна, як воно все ще повернеться — зараз я можу й не потягнути таких навантажень, але згодом, після училища… Треба заспокоїтися, почекати, покластися на час, а там, дивись, і до інституту вступлю…

Та медицина — не моє. Абсолютно не моє! За кілька днів, як тато поїхав, я забрала документи з училища і пішла до педагогічного інституту.

— Вперше бачу таку дивачку! — декан філологічного факультету витріщився на мене, як на восьме чудо світу. — Люди приходять вчитися заради диплома, у вас, кажете, він уже є.

Диплом філолога в мене справді був. Просто я страшенно боялася, що все забула. Тому й прийшла до інституту. Звісно ж, не вступати вдруге — про таке смішно було б і казати. Попросила дозволу на вільне відвідування занять. Сказала, що після важкої хвороби трохи забула те, що вчила, хотіла б пригадати, відновити в пам’яті, поглибити знання. Це й викликало таке здивування в декана. Зрештою він погодився.

— Навчання в радянських вишах безплатне. Яка різниця, скільки студентів сидить в аудиторії — тридцять чи тридцять один. Хоча… В нашій групі україністики й тридцяти немає. Тут більший попит на російську. Словом, вільний стілець завжди знайдеться. Ходіть, поки не набридне. Ні, це ж треба! Людина хоче знань! Просто глибших знань! Я б вас і в аспірантуру рекомендував. Звісно, трохи пізніше. Нагадаєте про себе — поговоримо.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Енна. Дорога до себе» автора Гуменюк Н.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе“ на сторінці 6. Приємного читання.

Зміст

  • Розділ без назви (1)

  • Розділ без назви (2)

  • Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе
  • Запит на курсову/дипломну

    Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

    Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
    Введіть тут тему своєї роботи