Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

— Біжімо хутчіше, — смикаю Дану за рукав. — Доктор Сніг приїхав, зараз будуть нас кликати до нього.

— А нащо вони нас кличуть? Як думаєш? — задумливо питає Дана. — Хіба ми з тобою хворі на голову? Он Олька яка психована — і кричить, і навіть за коси дівчат тягає та копняки роздає, але ж її до доктора Сніга чомусь не водять.

— Не знаю, — знизую плечима. — Дівчата розказували, що Олька нещасна. Її тато як напивався, то за мамою навколо хати з сокирою бігав. Олька раз так злякалася, що в льох з переляку скочила, а вибратися не могла, бо там не було спущеної драбини. Вона два дні в льоху сиділа і моркву з капустою гризла, бо дуже їсти хотіла. Уявляєш? Як заєць або коза. Аж на третій день мама полізла за бульбою в льох і знайшла її. І з того часу Олька дуже боїться щурів і не може терпіти, коли хтось щось гризе. Тепер її тато в тюрмі, а мами немає. Може, доктор Сніг Ольку вже вилікував? Чи вона безнадійна? Зі мною він просто говорить. Часом сам щось розказує, а часом щось таке питає, що аж смішно стає. Ну знає ж уже, а все одно по три рази одне й те саме питає. А таблетки він приписує для зміцнення організму і для заспокоєння, бо як людина неспокійна, то її організм не може бути міцним. Так Груня казала. А з тобою він теж так говорить?

— Мені здається, просто випитує — то про бабусю, то про батьків, то про дитбудинок. Але я не люблю чужим розповідати. Він каже, що я або інтроверт, або дуже потайна. Ти знаєш, що таке інтроверт? І я не знаю. Мабуть, це ще гірше, ніж бути потайною. Ну й хай… Біжімо!

Поки ми вибігаємо нагору, машина вже заповзає у відчинені ворота, під’їжджає під самісінькі двері адмінкорпусу. З неї виходить доктор Сніг і відчиняє задні дверцята. Цікаво, кого це він привіз?

На підніжці з’являється жіноча нога — туга, ніби точена, в новенькому білому чобітку з короткою халявкою, отороченою хутром, і на високому підборі. За нею — пола пісочно-бежевого пальта з довгим ворсом, притримувана рукою в тонкій шкіряній рукавичці, а далі випливає і вся жінка. Вона висока і трохи повнява, але ця повнота не псує її, навпаки, робить звабливою — тонка талія, широкі стегна, округлі литки над білими чобітками. На світлому пальті чорно блищить розпущене волосся, що обрамлює матово-біле обличчя, темні очі меланхолійно оглядають подвір’я дитбудинку. Від жінки віє такою загадковістю, що ми з Даною стоїмо, затамувавши подих, і не зводимо з неї очей.

— Сюди, Ядзю! — доктор Сніг притримує її за лікоть і відчиняє двері. — Тут медпункт і тут же кабінет директорки. Думаю, ти не будеш проти, якщо я проведу тебе до Лариси Пилипівни.

Він значно старший за неї і значно нижчий — ледве сягає її плеча. «Вона могла б не взувати чобітки на таких високих підборах, і тоді доктор Сніг не здавався б таким низьким поруч із нею», — міркую собі. А ще думаю, що, мабуть, ніколи не буду мати такого гарного пальта, як у цієї розкішної жінки. І таких модних чобітків на підборах — також. Як же мені набридла ця важка сіра роба з грубого сукна і з котиковим коміром, як остогидли ці шкарбани на гумових підошвах! Хоч би швидше справжня весна прийшла, щоб скинути цю ненависну верхню уніформу. Та, що під нею, принаймні не така важка.

— Як думаєш, хто вона докторові Снігу? — запитує Дана.

— Не знаю, — кажу. — Може, це якась начальниця дитбудинків.

Директриса Лариса так довго пригощає приїжджих у своєму кабінеті, що ми у дворі й задубіти встигаємо. Я вже подумала, що вони просто до неї в гості приїхали і доктор Сніг не збирається розмовляти з нами. Повертаємося до спального корпусу, розстібаємо посинілими пальцями ґудзики. Та щойно ми роздяглися, як зайшла Груня і сказала, щоб хутенько збиралися, бо доктор Сніг таки кличе: спочатку Дану, а потім — мене.

Ми з Даною розминаємося біля дверей, і я не встигаю запитати її, про що говорив з нею доктор Сніг. Груня тягне мене за руку: «Хутко! Хутко!», але не в медпункт, а в кабінет директриси.

Переступаю поріг і насамперед шукаю очима різдвяник. Він уже не на підвіконні, а в кутку кабінету — зеленіє собі на круглій дерев’яній підставці на трьох тонких високих ніжках. Мабуть, директриса Лариса виставляє екзотичний вазон на сонце тільки тоді, коли він цвіте, а після цвітіння переносить у темніше місце. Поки роздивляюся різдвяник, на якому вже немає жодної квіточки, всі троє так само уважно дивляться на мене.

— Христич! Ти де літаєш? Ану приземлюйся! — клацає пальцями директриса.

Приземлююся. Але зразу ж задивляюся в інший бік — на жінку, яка приїхала з доктором Снігом. Точніше, на її вузьку кремову спідницю з рудими блискучими ґудзиками на накладних кишенях у формі сердечок, на тонку блузку з воланами на манжетах і біля горловини, на золотий ланцюжок із маленьким кулоном, що поблискує з воланів, на пальці з наманікюреними блідо-рожевим нігтями, що тримають тонку сигарету із золотистим обідком. Директриса Лариса, без натяку на макіяж, з короткою, «під хлопчика», як і в більшості вихованців дитбудинку, стрижкою і в чорному діловому костюмі поруч із гостею здається покоївкою при королеві.

— Познайомся, Ірино, — це Ядвіга Михайлівна, моя дружина.

Доктор Сніг каже це з неприхованою гордістю — от, мовляв, яка в мене дружина!

— А це, Ядзю, та сама дівчинка, про яку я тобі говорив. Правда ж схожа?..

Він не уточнює, на кого я схожа. Вочевидь, вони вже говорили про це між собою, але Ядвігу ця схожість, здається, не дуже тішить.

— А, це та, що злякалася пса? — флегматично уточнює жінка, але дивиться не на мене, а на свою блискучу запальничку, клацає нею: то запалює, то гасить, ніби грається якоюсь дитячою забавкою.