Розділ «Надія Гуменюк Енна. Дорога до себе»

— З одягом нічого не станеться. Ми його потім поперемо, попрасуємо — буде як новенький.

— Мій тато ніколи б не став прошаком! Ніколи! Він не такий!

— Твій тато — ні. Але прошаки теж люди і не від добра ними стають. — Мама цілує мене в голову і зітхає. — Спи, Ірис!

Прошаки нерідко навідуються до нашого села. Ходять і поодинці, і гуртами, переважно жіночими. Бабуся Ганна розповідала, що після війни їх було дуже багато — приходили зі сходу і просили хоча б кілька бульбин, бо дуже голодували. Наші люди ділилися з ними, хто чим міг. Дехто з тих прибульців так і залишився жити в нас. Звідки йдуть теперішні — невідомо. Але ці вже бульби не хочуть — просять сала, яєць, одягу чи грошей. Мама ніколи не відмовляє — хоч щось та й дасть. Каже, що відмовляти не можна. Але мені віднедавна суворо заборонено навіть розмовляти з незнайомцями. А все після того, як я мало не віддала їм усі наші запаси.

Прийшли до нас весною три жінки з двома дітваками, стали плакатися, що страшна повінь затопила їхнє село на Закарпатті. От вони, нещасні, і змушені ходити та просити допомоги. Розповідали так жалібно, що я аж розплакалася слідом за ними. Тоді відчинила двері комори, як то не раз робила мама, і стала дивитися, що б його дати бідним прошакам-підтопленцям. А вони зайшли за мною та й раді старатися: забрали і сало, і яйця, і крупи, навіть торбинку з квасолею прихопили. Добре, що саме тітка Калина навідалася. Як побачила вона, що витворяють приблуди, наробила крику та ґвалту, пригрозила їм сільрадою і міліцією. Ті дещо схопили, дещо кинули і накивали п’ятами з нашої вулиці. Прошаки із Закарпаття виявилися циганами з Любитівки. Дехто з сільських чоловіків потім їздив до них на розбори, хотів забрати те, що виманили в дітей, поки дорослі були на роботі. Але з них — як з гуски вода.

Для мене той випадок став повчальним уроком. І тепер я міркую собі: а чи цей чоловік не такий самий брехун, як оті «закарпатські підтопленці»? І навіщо було так необачно впускати його до нашої хати? Але ж мама доросла і розумна, її не обдуриш, як маленьку довірливу дівчинку. Просто вона в мене занадто добра. Ну хто б іще взявся заварювати чай із мати-й-мачухою, бузиною та м’ятою для якогось прошака? Ну яка б іще сільська жінка поділилася з бездомним обідранцем медом, що його добрі люди передали для заслаблої дитини?

Чай не допоміг. Крізь сон я чула, як прошак бухикав за стіною і як мама носила йому щось проти кашлю. Вони проговорили всю ніч. А вранці він зібрався в дорогу. Мама просила чоловіка залишитися, поки не одужає, так просила, ніби це був не прошак, а якийсь наш родич. Але він затявся. Мабуть, пішов у татовому светрі і святкових юхтових чоботях. Бо діряві кирзаки опинилися в сараї, за дровітнею, а брудне дрантя мама спалила в плиті. Я бачила, як вона полила його гасом і кинула у вогонь. Мені так шкода стало татового одягу, який забрав прошак, що я аж заплакала. У що ж одягнеться татко, коли повернеться додому?

За три тижні потому селом прокотилася звістка — в лісі міліціянти застрелили якогось чоловіка. Саме натрусило першого снігу, на ньому лісник і побачив сліди, що ніби обривалися за кущем ліщини. Він повідомив міліцію, яка й вислідила відлюдника.

Чоловік ховався в колишньому схроні, замаскованому в хащах. Хтозна, може, він сам — один із тих, хто вцілів після останнього бою біля села ще в п’ятдесят шостому. А може, просто надибав схованку і вирішив пересидіти там якийсь час. Але якщо ховався, значить, було чого. Більш обізнані заперечували: чоловіка вистежила не міліція, а «ястребки»[2]. І не вбили його — сам собі віку вкоротив, коли зрозумів, що вже не вибереться. Тіло так і не впізнали, бо голову рознесло на друзки. Так зазвичай колись прощалися з життям лісові хлопці, потрапивши в пастку, з якої не було виходу, — підкладали собі під голову гранату і підривали, щоб їх не могли впізнати і не переслідували потому їхні сім’ї.

До нас цю звістку принесла тітка Калина. Розказувала, як страшно відірвало тому чоловікові голову, дивувалася, як то треба переживати за свою рідню, щоб таке собі заподіяти. — Та ж міг зостатися, міг. Ну заслали б туди, де Макар телят не пас. Але жив би. Скіко нашого народу по тих сибірах розсіяно. Хтось, може, й вернеться додому. Хоч на старість, а таки побачить свою землю. Невідомо, звідки той чоловік, — зітхала, — але певно з якогось ближнього села, може, навіть і з нашого. Хтозна? Скільки наших невідь-де пропало.

Коли тітка Калина пішла, мама впала як підкошена і заголосила. Я злякалася, бо ще не бачила її такою. Навіть після того, як тата від нас забрали, вона так не ридала. Казала, скільки б він там не пробув, ми його однак дочекаємося і все буде, як колись. Чого ж тепер так побиватися? Що нам до того незнайомого чоловіка?

Але мама нічого не каже і нічого не їсть. Цієї ночі вона ходила, мов сновида, навколо хати, припадала то до яблуні, то до вишні, обнімала голі дерева і билася об них головою. Я теж не спала, дивилася на неї у вікно. Вранці мама пішла до школи, як сомнамбула — тиха, повільна, мовчазна. Знаю: коли вона повернеться додому — знову впаде на ліжко і буде плакати й мовчати, мовчати й плакати. Бідна моя мамуся! Біднесенька моя! Ну хіба ж можна так усіх на світі жаліти?

Спека. Уже майже місяць — ні краплі дощу. Навіть яблуні в садку не зелені, а якісь сизуваті, ніби придорожня курява всоталася в листяний покров і змінила колір листяної «крові». Мама сидить на лаві під вікном і витирає лляним рушником піт з обличчя. Але вперті краплі знову й знову скочуються з чола на брови, з брів — на очі, ніс, щоки. Мамине обличчя останнім часом дуже змінилося: губи розпухли, під очима — набряки, шкіра така, ніби ось-ось жовтяниця почнеться. Я знаю, що мамі дуже хочеться прилягти — щойно вона просила мене погуляти біля хати і зачинити двері знадвору, щоб ніхто не заходив. Але якщо вже прийшов Шкалик, то мусимо його приймати, мусимо сидіти і слухати його теревені.

— Скоро вже ослобонишся від брем’я? — підпилий Шкалик падає на стілець біля столу, розвертає його до мами, показує пальцем з жовтим нігтем на її великий живіт.

Мама мовчить.

— Думаєш, Вєрко, я не знаю, чия дитина? — Шкалик знову підморгує на живіт. — Хе… Я все знаю. Але мені плювати на політику. Я брігадєр. О! — Він піднімає палець догори. — Отвічаю за те, щоб усі на роботу в колхоз ходили і щоб на полі родило. Що-небудь, аби тіко родило. Указав колись Йось кок-сагиз[3] сіяти — нате вам кок-сагиз. Нате — робіть гуму, якщо вам її більш нема з чого робити. Дурне то растєніє було, непотрібне, але указ є указ. На то й держава, щоб указувати, щоб порядок тримати. Сказав Микитка перед королевою на колінця падати — попадали, почті всі поля під її благородіє віддали. Знаєш, що таке — королева полів? Знаєш?.. Усі знають… Любов Микитчина — от що таке та королева. А як Микитку зіштовхнули, вже й кукурудзи не треба, вже, кажуть, прийшло указаніє буряки сіяти, щоб жизнь у трудового народу солодша була, значить. Воно б лучче льон і бульба, наші поля для них більш підходящі. Але хай гречка, аби не суперечка. Я конєшно, людина в колхозі не остатня — брігадєр все-таки. Але що від мене завісить? Нічо’! Того й не спорю з начальством — йому видніше. Главне — не лізти на рожон. Це закон виживання. Правильно кажу? Правильно! А той светр я зразу впізнав. Його ж тітка Ганька для Федька в’язала. Ми ж, Вєро, з твоїм Федьком, щитай, разом виросли. І цей ліс знаємо, як своїх п’ять пальців. А як Федько був лісником…

Мама блідне, хапається за живіт. Я кидаюся до мами.

— Щось у горлі пересохло, — кахикає Шкалик.

Мама повільно, перевалюючись як підбита качечка, йде на кухню, приносить пляшку, кладе нарізане сало. Шкалик сам наливає. З кожною чаркою його мова стає плутанішою.

— Дурак твій Федько, Вєрко. Ох і дурак! Утікти з самого Себіру і добиратися аж сюди, щоб так… Ет! Та я б… якби, борони Боже… Я б знайшов собі ядрьону бабу десь у тайзі і сидів би під її спідницею, як миш під помелом. У тайзі теж люди живуть. Кажу ж, главне — не лізти на рожон. А він… І так само, як батько і брат. Судьба, значить. Так тоді ж война була. А теперка… І що в тобі такого, Вєрко, щоб аж через усю Расєю й Україну до тебе сюди добиратися? Ну, не тіпайся так — тобі ж не можна, ще розродишся раньше времені. Воно мені тре’?