Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

Вона тільки сходила до комори по узвар, а він уже міцно заснув. Вона надпила кілька ковтків запашного, як вино, напою та й заходилася розбирати свого господаря. Бо він одягся, щоб уже йти. Вона роздягала Лицаря, а сама уявляла — небожа розбирає. Розібрала свого пана й тихесенько, навшпиньках, вийшла з опочивальні до світлиці. Любила нечутно підійти і вловити когось із челядинців на гарячому. Тільки цього разу сама від несподіванки вискнула. Бо до неї із затінку виступив живий і неушкоджений Ілько.

— Спить наш пан? — спокійнісінько спитав Ілько і люб'язно їй посміхнувся. Наче й не знав про неї страшну, смертельну таємницю.

— Як, як? Це… це… це ти? — ніяк не могла вона отямитись.

— Живий лишився? — закінчив за неї Ілько.

— Ага! — бовкнула зопалу Сусанну. І вмить, зразу ж отямилась. — Таке скажеш! Казна-що вигадав!.. Я про те питаю, як ти так тихо зайшов до оселі, що я не почула?

— Та ні, ти, їй-богу, вгадала! То диво, що живий лишився. Коли я удосвіта поспішав до пана Казимира, на мене наскочили розбійники. От жах!.. Та хоч мене й посадовили до поруба, я все зготував до Великодня пану Казимиру. Тільки крашанок не робив — то справа жіноча…

— Підожди, підожди, хлопче! А як же ти зміг все приготувати, якщо тебе посадовили до поруба?

— Бо мене признав за господаревого кухаря один із базарних стражників. Ну, вони тоді, стражники лавні, почали зо мною не так люто говорити. Випитували, випитували, як все сталося та куди це я йшов так зарання.

— Я все зробив, як обіцяв господину, сказав, що йду до старого Казимира зготувати йому страви до Великодня. А що прийдуть до нього гості і які і скільки, я не сказав.

— Добре. Нехай так!.. Ну, а далі?!

— Питали, чи не впізнав я кого з розбійників. А я вчи нив, як учив мене пан… Промовчав.

— А ти що — когось із них признав?

— Я ж кажу, що промовчав.

— Кого ти з них признав? Скажи мені!

— Бо я, здається, впізнав того, кого й він знає…

— А може, ти помилився?

— Ну скажи мені! Вволи моє прохання! Мені так цікаво взнати, хто той таємний розбійник!.. Ну скажи! Хоч натякни!.. Я ж тобі ще колись не раз знадоблюсь, а ти он як до мене!..

— Не твоє це діло, хоч ти й ключниця…

І, щоб більше вона його не випитувала та не чіплялась, швидко вийшов із світлиці й прожогом вискочив на подвір'я.

Тут удруге на блудницю від страху стій напав, і вона аж зубами цокотіла. Довго чи не довго стояла вона у світлиці, та зрештою ноги в неї відпустило, і вона якось допленталася до лави. І сіла в простінку межи вікнами, їй від страху, що Ілько впізнав в одному з напасників небожа, голова паморочилась!