Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

У будинку печатка була на місці, але в кімнатах щось страшне — одяг розкиданий, ікони обдерті, дорогоцінний посуд потрощений. А брязкоту наче ніхто й не чув. Хтось підняв віко чорної скрині. Звідтіля вискочила здоровенна кішка! Ну, не менша за собаку! Всі відсахнулись і закричали. А кішка одним стрибком опинилась на сходах. І більше її ніхто не бачив! Тоді чернець, вголос читаючи молитву, підступив і зазирнув до скрині. Скриня була порожня! Всі ходили й трусилися. Вони вірили, і Мерхав також, що це сатана. А я знав — справа людських рук. Тільки не знав — сам кульгавий чи його друзі… Того дня до обіду все, що можна було, позабирали із садиби й повезли до Києва на десяти сумних конях. Тільки скрині шкода — отці з пустині наказали її спалити. Старосвітська робота. Різьблені русалки та китовраси. Як зібралася батова до від’їзду, приступив до мене Мерхав і питає:

— Скажи, як ти гадаєш — мою кобилку, як і вороного, хотіли оце отруїти?

— Коли ми вийшли з хати, щось майнуло за твоєю кобилкою і туди, до воріт, значить…

— Як ти думаєш — це сатана чи й людина тут діє?

— Тобі легше вгадати — ти звіздар. От і поворожи по чорних книгах та зорях. Вони дадуть тобі відповідь.

— Ай-ай, який ти злий! Я можу передрікати по обчисленнях долю тоді, коли мені відоме ім’я людини і день її народження… Прошу тебе, — він тоді вже до мене улесливо, — якщо ти тут лишишся, то сповісти Давиду про дивні новини. Звичайно, якщо вони будуть. Давид тримає крамницю біля Кінського торжища. А я тебе не забуду, як будеш у скруті, замовлю за тебе слово…

Отож усі виїхали, а я лишився. Лишився і кульгавий з молодицею.

Бо стражники лише садибу і будинок зачинили. Наймитам дозволили доглядати город до врожаю. А мені побути у млині, поки книгу не спишу.

Сів писати книгу. І стерігся з усіх сил, бо щоночі хтось кружляв навколо мене, то за греблею, то коло млина. А в цей час кульгавий з молодицею співали божественні пісні. І, певно, той, невидимий, це був знайомець Лавра. Бо одного разу на глині я побачив довгу низку його слідів. Поруч собачих не було. Сліди вели в глибокий ярок, куди ніхто не ходив з хутора… Кілька разів кульгавий перестрівав мене й жалівся, що привиди щовечора нишпорять біля садиби боярина. І до істобки раз по раз підступають. Вони тепер з молодицею, тільки сонце сідає, зачиняються в істобці. Кульгавий кілька разів ходив до міста й купував свічі, освячені проти нечистої сили. Ставив їх на стежці й на подвір’я. Як не дивно, пожежі не сталося. Але яка б тиха ніч не була, вони згасали, навіть не догорівши наполовину.

І от за два дні до Клечальної неділі пішов я до джерела по воду. Вже спускався в опадку, коли за спиною якесь камешіння. Поволі повертаюсь — і все мені захололо. Кригою пронизало. Переді мною, на відстані трьох кроків, стояв на задніх лапах половий собака! Їй-богу — він розкрив пащеку і беззвучно сміявся з мене! А тоді повернувся спиною і пішов за кущі горіха. Мені зразу відпустило — німий собака Лаврового знайомця! Пішов я за вченим собакою.

— Стій! — чую з густого куща тихий голос. — Тобі не треба мене бачити. Пес віддасть тобі калиту. Монети всі до одної щиросрібні. Поспішай. Брат благословляє тебе. Поспішай!

Я миттю повернувся до млина і склав до козуба найдорожче надіб’я. Проходячи повз істобку, сказав наймитам:

— Якщо хтось із Пустині до мене прийде, то кажіть, що я обіцяв повернутись після Клечальної неділі. А буду в місті в заїзді біля Кінського торжища.

А повернувся я на хутір через півроку після татарської пошесті. Прочани в заїзді розповідали мені, що після Клечальної наймити втекли з хутора. Ходили по всіх церквах і на Подолі ставили свічі і молились Всевишньому, щоб захистив він їх від привидів. Усім пояснювали, що не можуть більше жити на хуторі, бо їх замордували пришестя привидів. Зрозумів — я заважав їм забрати прихований оберіг. Лиш пішов з хутора, кульгавий витяг із схованки проклятий оберіг. І щошвидше втік з хутора.

А там із Києва… І брата Лавра я більше не бачив ніколи. Якось років через два була від нього звістка. Лежав я хворий і убогий в одному заїзді. Коли рипнули двері — підступає до мого полика мерзенний старець і передає мені з рук у руки засмальцьований, латаний гаманець. І водночас питає мене, чи вмію я грати в дуду.

— Ні, чоловіче, — відповідаю йому, — я граю лише на гудку.

— Ну тоді тобі гостинець ось від дударика. Згори пули московські й татарські насипані. А знизу — щире срібло…

Не встиг я нічого більше, як цей розслаблений, на своїх хитких ногах та на милицях, вислизнув із комірчини. Поки я підвівся та доплентався до світлиці в корчмі — сказали, що ніякого старця й не було.

Більше не було мені ні звістки, ні знаку від мого єдиного брата Лавра.

X