Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

Над ним схилився Варава, вишкіряв свої вовчі ікла з-під білих вусів і проказував:

— Господине, господине! Прокинься! Не час спати над водою та ще на захід сонця. Захворієш на пропасницю.

— Де ми? — закліпав очима боярин Сергій.

— Де? Підведись, господине, і подивись. Випливли з гирла Либеді під дніпровський берег. Тут чудове місце. Он трійко стерлядок узяв. Сомик один. Як на такий час — добре… Бо й вишні цвітуть…

— Знаєш що, Вараво? Я мислю, що нам уже вистачить на юшку… Та й випити хочеться!.. — промовив боярин Сергій, потираючи гулю на лобі. — Повертай! Там у перевізника щось знайдемо…

— А я хіба що?! Я з радістю. Може, в човняра щось є…

Веслував Варава завзято. Човен підходив під самі очерети й верболози. Але щоразу з кожним звивом його залізні руки виганяли човна все на нове й нове плесо.

І ось зрештою-решт вони опинились біля похиленого зрубу перевізникової хати, що над берегом притулилась. Боярин Сергій подумав: «Він же весь час заробляє якийсь шеляг. Чого ж у нього така убога хата? Чому не обгородить її ні тином, ні парканом?..»

Віддали снасті й човна перевізникові. Та узяли в нього добрий глек хмільного меду. Бо ні вина, ні пива у нього не знайшлося. Та й за мед довелося боярину Сергію сплатити подвійну ціну. Бо ніяк не хотів їм продавати, казав, що собі на лікування тримає.

І знов здивувався боярин Сергій: він, певно, й зіллям, і хмільним приторговує, отже, монета в нього є. А хата занедбана, і город біля неї якийсь безладний.

Боярин Сергій сидів на демені човна і ніяк не міг підвестися. Йому нічого не хотілося, крім єдиного — захмелитися, щоб забити, залити страх від того сну, що привидівся. Він припав до глека, видудлив половину, й тільки тоді полегшало. Йому допоміг вийти з човна його наймит. Варава спустошив глек після боярина Сергія, і цього разу йому було досить. Залишивши боярина Сергія на березі, Варава повернувся до човна по рибу, схилився і взяв щось із дна. Це був зелений жіночий гаманець, вишитий золотою ниткою.

— Господине мій, ти загубив ось це!

Боярин Сергій обережно-обережно двома пальцями взяв той гаманець, і почав його крутити перед очима, і розглядати з усіх боків. Звідки цей гаманець?.. Адже він спав і все йому наснилося. Заснув одразу ж, захмелівши, мов не від вина, а від якогось зілля-дурману… Не ловив рибу, не допомагав Вараві. Заїхали вони через те далі пагорбів, за якими пасіка Лицаря. Але який жах! — панночка ж подарувала йому гаманця уві сні! А він у нього в руках! Це вже не сон… Його не поранено в руку. І гуля на лобі не від удару мечем…

Але йти до човна і дивитись, що там ще лежить неймовірного, він не хотів… Хто зна, що там ще лежить?.. Так і збожеволіти можна!.. Цей гаманець — знак від нечистої сили з того світу. Це знак, що його чекає смерть. Певно, Лицар таки забив свою доньку!.. Який це міг бути сон, якщо він тримає в руках гаманця? Вона йому гаманця подарувала уві сні?.. І боярин пригадав балачки про те, що Лицар одружився з литовкою-латинянкою. А Лицарів батько вихрестився в 1385 році, під час шлюбу Ягайла з Ядвігою. І охрестив у римо-католицьку віру свого молодшого сина Семена, який тепер став Симасом. За матір’ю панночки тесть давав Симасу великі маєтки, багато срібла, дивні прикраси, добрих коней, а ще папери на багаті села і млини. Та за кілька років тесть помер. І всі ті села мали відійти за шлюбною угодою Лицареві. Проте виявилось, що вони закладені-перезакладені, ті всі маєтки, млини, діброви та поля, сіножаті та ставки, ті рибні «єзи» в ріках. І нема про що говорити чи й мріяти, щоб їх викупити! А прикраси, золото та срібло — все те спливло в перші роки веселого подружнього життя. Та й до всього не було синів у молодих. Тільки дівчинка в них народилась. Більше не народжувались живі діти. Все Лицарева жінка скидала. І тоді почав Білий Лицар відверто їй зраджувати. Бігав і за римо-католичками, і за благовірними. Бувало, й до татарок на Подолі завертав. От яким був цей Білий Лицар! Казали, весь час знущався з дружини. Одні подейкували, ніби він її замордував тими постійними вагітностями і биттям. Інші казали, що він довів її всякими доріканнями й непотребствами. Що навіть в її присутності злягався з тими полюбовницями, яких до себе приводив, і з дівчатами-служницями. Вона й наклала на себе руки, лишивши після себе малу доньку при вірній служниці. У служниці перед тим дитина померла. І вона доньку Білого Лицаря вигодувала власною груддю…

Повертався до свого хутора боярин Сергій. Тремтів як у лихоманці. Його тіпало, сіпало. Не було в нього жодного сумніву, що він має скоро загинути. Бо якщо ти бачив уві сні річ та ще тримаєш наяву у своїх руках, хоч раніше цієї речі ніколи не було в тебе, то хто завгодно повірить у віщі сни! Без сумніву, це свідчило, що його запрошують на той світ! Все! Кінець…

Непевним кроком поспішив боярин Сергій додому. А позаду тяг рибу і порожній козуб його наймит Варава.

Боярин обернувся до нього:

— Іди попереду, бо мені здається, наче за моєю спиною нечиста сила. Вона мене вхопить і вдавить. Ніби це не ти, а вовкулака за мною ступає, щоб удавити мене. Іди попереду. Бо, якщо до мене ззаду підкрадаються, можу через плече метнути ножа. І не схиблю! А прийдемо додому — вип'ємо. Якщо я бачу перед собою людину, я її не боюсь… Вдома у мене є ще добрий корець вина. Добре грецьке вино. Тримав про всяк випадок… Може, років зо три стоїть. Воно в мене стояло, як тільки великий князь збирався на війну проти крижаків. Питимеш грецьке вино?

— Як то не пити, якщо частують? У мене ж грошей немає, щоб випити! Я людина бідна, мій господине, наймит без лану й хати…

— Нічого, нічого! Веслуєш ти добре і знаєш, де ловити… Я тобі за добру службу ще сьогодні подарую срібного!..