Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

Він стояв перед нею в одному взутому чобітку, другий з онучею тримав у руці.

— Заходь, мій соколе!

— Та підожди, я взуюся…

— Заходь і тут уже взуєшся.

Тоді він переступив через поріг одною ногою взутою, другою — босою, білою, незасмаглою. Панночка швидко затулила засовку, ковану в залізні скаби.

Він ще не встиг нахилитися, щоб обгорнути онучу навколо білої ноги і натягти сап’янового чобітка, як вона повисла в нього на шиї і почала його обіймати, цілувати. І сміялась, і плакала. Плакала, просто ридала.

— Голубонька ти моя, чого ж ти плачеш?!

— Я від радості плачу! Як же мені не плакати? Я ж думала, що мені настав час накласти на себе руки. І раптом тебе побачила! Я тебе чекала всю зиму, всю зиму! Матір Божа! Хвала тобі, заступнице бідних, славлю тебе, моя єдина надіє! Ходімо, ходімо скоріш! Я вся твоя, і все, що моє, — все твоє!

Боярин Сергій присів на траву, хоч панночка його шарпала, і взувся. А вона тягла його до світлиці.

— Іди до світлиці й роздягайся швидше! А я добре замкну двері!

Ось вона забігає до світлиці і розшнуровує кирсетку, розв'язуючи пояс, спускаючи сукню, зриваючи плат з голови, розпускаючи волосся, стягує з себе одну шовкову сорочку, другу. Він не встиг ще зняти з себе кирею, як вона вже була перед ним вся. Зависла в нього на шиї і цілувала, просто кусала.

— Бери мене, бери! Віддаю все тобі, тільки тобі і більш ніколи-нікому! І не знаю, не хочу знати в тому ані гріха, ані сорому! Ані страху. Нічого! Ти єдиний мій, я тільки твоя!

Почала сама розбирати боярина Сергія. Та він відштовхував її тремтячими руками і белькотів:

— Ні-ні, ні… Я… я сам, так не годиться…

— Але ж ти мій! І не годиться, щоб я не могла тобі прислужитись!

Вона стягувала з нього чоботи, розкручувала йому пояса, підштовхувала його на постіль. Накинулась на нього…

Все відбулося так, як їй хотілося, хоч їй було боляче, не плакала і не кривилась, а сміялась і все приговорювала:

— Господи! Якісь дурні кажуть, що воно боляче. Боляче, нестерпно було чекати тебе!.. Ти ж обіцяв. А все йдеш і не йдеш… Я тебе чекала. Так чекала! Цілу зиму, холодну та снігову. Вся душа моя ніби промерзла… Стала холодною і темною, наче могила… А тепер ти прийшов! З'явився, як сонце з-за хмар! Зігрів мою душу. Розтопив кригу моєї печалі та відчаю! Тепер я все відчуваю. Відчуваю кожною частинкою своєї душі, свого тіла! Відчуваю радість на пучках пальців і на вустах…

Панночка цілувала його м'язисте, біле тіло. Маленька, рожева, з легесеньким золотистим пушком на руках і гомілках, вона говорила, а очі не розплющувала.

— Чому ти на мене не дивишся? — спитав він її.