Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

— Ну то добре. Розпар його і зроби на вечір добрих коржиків з маком. Щось мені закортіло.

І пішла кудись у справах. Камешилася, тупотіла по будинку, давала всьому раду. З першого ж дня, коли поїхав господар, вона час від часу кликала до себе татарку й молодицю. Наказувала їм трусити то килимок, то запинало, то ліжник, то ковдру… Загадувала чистити мідяні підсвічники, перетирати старосвітський посуд — всілякі там таці, тарілки, срібні келихи, мідні ступки та різний столовий дріб’язок. Що вона їх шарпала увесь час у дрібничках, здавалось, ніби тут готуються до великого свята.

Покликала обох служниць і загадала вимести, вичистити і витопити мовницю для купання. Після неї і вони можуть викупатись. А ні — то вільні і можуть собі гуляти. Тільки, як на Іллінській дзвіниці віддзвонять вечірню, щоб повернулися додому. Бо звідкись молодиця провідала, що Роуза ходить часом до однієї татарки, теж полонянки. Та була служницею у вірменського купця. А він тримав свою татарку так, що нікуди вона не виходила.

Коли Тимко йшов по мак у комору, то побачив, як Климентас омиває лице і руки, а йому зливає татарка. Він втирається чистим рушником, який подає йому служниця Варка. Вдягає каптан із доброго лунського сукна. Підперезується золототканим поясом, пристібує шаблю до пояса. І, заломивши набакир рогату лядську шапку, виходить із двору. Тимко дістався в комору і знайшов мак, та виявилося, що мак увесь пропав, в ньому завелися жучки і з’їли його на труху. Може, це був мак не минулого, а позаминулого року. Тимко тоді повернувся до ключниці спитати, що ж робити, як маку нема. І коли він виходив, то побачив: Варка і татарка вийшли за ворота. Тимко прийшов до ключниці й показав їй макітру з маком:

— Більше у нас маку немає. Я піду в перекупок дістану.

— А далеко? Чи довго ти ходитимеш?

— Та це аж на Куренівку, — збрехав Тимко, думаючи цього дня вирватись із своєї служби-в’язниці, яка добре годувала та весь час тримала в чаду при усті печі.

Він хотів піти до тієї чорнявої перекупки. Він про неї часто думав, так що вона йому навіть забивала думки про сірооку відьмачку, яка його вимучила влітку і яку шалено прагнув пізнати. І так само боявся до неї підступити.

І ось він збрехав, хоча й дав слово Лицареві, що не брехатиме. Одначе брехав не йому, а його полюбовниці. А хвойда — то зовсім інша справа.

— Коли ж ти повернешся?

— Та я коржики швидко зроблю. А повернуся?.. Поки туди та сюди, поки з людьми поговориш. Хіба ж одразу так їм скажеш: «Продайте мені»? Треба з людьми гречним, бути…

Йому не дуже з нею було приємно розпатякувати, бо вона весь час коли перебирала з його рук наїдки і подавала Симасу, то намагалася його за руку потримати, нахилялась і розпускала стрічку на комірі, щоб за дорогими разками коралів було видно її невеличкі, білі груди.

— Можеш іти, я трохи полежу після мовниці. Так що можеш іти до вечора. Але як почнуть дзвонити до вечірньої, щоб був на подвір’ї.

Він прийшов на Кожум’яки і заскочив за корчму. До неї впритул нахилилась довга, з чотирма дверима хата під грубим дахом, порослим зеленим мохом та жовтими грибами по піддашшю. Обережно застукав у ті двері, де жила перекупка. Але звідти нагло вискочив підпилий чоловік у сорочці поверх штанів. А штани тільки на одному очкурі тримались. Бо сорочка була висмикнута із штанів спереду і збоку. Не говорячи ні слова, Тимко навіть не встиг прикритися, як одержав по вилиці кулаком. Тимко впав на призьбу. А цей чоловік нахилився і замахнувся знов затопити хлопцеві в лице. Тимко встиг вчепитися йому в руку, підвівся. І, підвівшись, щосили вдарив головою у широке, дзюбане лице цього п’яного мужа. Той лише гикнув і дав Тимкові по вилиці зліва. Тимкові аж зелені іскри вибухли в очах. Він звівся навшпиньки і врізав головою в підборіддя п’яного. Той знову гикнув і ляснув Тимка правицею по шиї. Хлопець захитався і осів на призьбу.

Тут вибігла молодиця в одній сорочці й, простоволоса, вчепилась ззаду в чоловіка.

— Та що ти, дурню, робиш?! Чого до дитини причепився?

— Це до тебе, хвойди, це до тебе!.. Я знаю: ти шмаркачів більш за все полюбляєш! — кричав і собі підпилий чолов’яга.

Відпустив Тимка і вхопив молодицю за душу і почав товкти об стіну. А вона його вговорювала:

— Йосипе, Йосипе… Та май сором… Мене, жінку, до хлопчиська приревнувати? Ну як таке можна в голову брати?! Де ж це видано-бачено? Ти просто сказився!.. Хлопче, йди геть… Бачиш, людині з хмелю казна-що верзеться!..

Тимко отямився і здогадався, що якось треба викручуватись, що вона робить вигляд, наче не знає його, і він сказав: