Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

Боярин Сергій виштовхав його в плечі на подвір’я. Виштовхав за браму й закрив за ним дубові ковані стулки. Потім, залізши на драбину, склав руки трубою і покликав свого робітника Вараву. Той саме порпався на городі, обкопував редьку, чи що. Підкликав його, кинув йому кілька срібних монет і наказав купити в Києві хліба, ковбас і свічок. Наступного дня, а було це якраз на Гробки, по всій оселі розставив свічки й запалив. Свічки освітлювали всю садибу, весь хутір. Миготіли в усіх вікнах. І на першому поверсі, і на другому, й навіть у віконечку на горищі.

І жінка наймита Варави сказала своєму чоловікові:

— Сохрани й обережи, святая сило! Він же спалить увесь хутір! Ми пропали!

— Жінко, не бійся! Ми не пропадемо. Бачиш, як оно свічка горить у нього на ганку? І не блимне. Навіть павітру немає. Повна тиша. Така добра погода буває з Божої ласки на Великдень, на Святвечір та ще на Гробки. Бачиш, а не рухнеться ніщо! Бачиш, як товчуться комарі рівним стовпом?.. Тиша…

Вони стояли у дверях своєї істобки й споглядали дивно освітлений хутір. І чули звідтіля високий, чистий голос, що виспівував заупокійні молитви. Вараві набридло стояти в дверях й закортіло випити, бо ж він купив доброго вина на Подолі. А його жона вже приклалася до чари. Під хміль їй закортіло того, що жінкам ніколи не набридає. Після чого ані кволі, ані сумні не бувають. Як сказав колись один вагант: «Омніс анімає пост коітем ест трістум, нуллюм галлюм ет фаміна…» Хоча б вони вже були підстаркуваті, а серце в них завжди від того калатає, і ноги млостю наливаються, і в скронях кров тисне… Прагнучи кожний своєї втіхи, вони зайшли до хати і замкнулись на міцний засув. Якраз тут боярин Сергій почув: ідуть по стежці з цього боку, з-під гори. Не там, де стоїть хата-стобка, а з другого боку. Ідуть двоє — він добре розрізняв, адже був справжнім воїном і мисливцем. Стукотять шкіряні підбори по висохлій у цю теплінь глинистій стежці.

То були дві жінки. Тримали перед себе глиняні ліхтарі з восковими свічками всередині.

Боярин спустився тихо по сходинках з ганку до тину. Піднявся драбиною до верха гострих паколів — з жахом і радістю водночас побачив дві жіночі постаті. Панночка Магдалина і її мамка Марія. Він склав руки трубою біля вуст і стиха покликав їх. Вони спинилися, поволі повернулись і, не зводячи голів, пішли до садиби. Він видерся на драбину ще вище і голосно зашепотів їм:

— Не туди!.. Он туди!.. Там є потаємна хвіртка. Я зараз вам відчиню. Я зараз вам її відтулю. Через браму не хочу, бо побачать наймити. Двоє в мене наймитів. І, боронь Боже, може ще хтось побачити! Бо навпроти, там за ручаєм, біля млина, у старій хаті живе ворожбит Ярчук. Людина непевна, прискіплива, занудна, хоч добре на дуді грає.

Жінки не відповіли на жодне його слово, але зробили все так, як сказав.

Коли він стрибнув з драбини і кинувся до потаємної хвіртки, то вони, загасивши свічки, одна за одною прослизнули на подвір’я.

Він за ними ретельно замкнув потаємний хід. І цілу ніч горіли свічки по всьому його подвір’ю. А вранці боярин випустив жінок тим самим ходом. Що було всередині — того ніхто не знав, сім вечорів підряд боярин Сергій запалював свічки, а на світанку проводив жінок…

Варава був задоволений: стільки срібла йому дісталось від боярина. Накупив собі ковбаси доброї, а головне, хмільного трунку. Він усі ці дні пестив свою постарілу жінку. А в неї була така особливість: після пестощів вона западала в мертвий сон. Хоча це скоріш звичне для чоловіків. А Варава, чоловік, безсумнівно, міцний, після вина й кохання виходив щораз посидіти на призьбі й ковтнути ще хмільного. Раптом на четвертий чи п’ятий вечір побачив, як з-під лісу через нижній город наче пливуть дві постаті. З глиняними ліхтариками. Ось вони підступають до тину і враз зникають. Тільки-но вони зникли, як одразу ж боярин почав запалювати свічки і ставити на всі вікна. Варава й вирішив подивитись — що ж воно там таке?.. А що був чоловік спритний і мав, видно, в руках всі ремесла, натяг бортницькі гаки собі на ноги й потихеньку видерся на самий верх тину. Вибрав собі місце навпроти шибки з найчистішого, рівного скла. І побачив: скрізь у свічниках горять свічечки. А в маленькій кімнатці за маленьким столом двоє сидять. Боярин Сергій, блідий як смерть, з намащеним смоляно-чорним волоссям, чорні вуса сумно обвисли вниз. А він усе впадає коло золотоволосої, вирлатої, з мокрими рожевими вустами панночки. Волосся стрічкою золотою перевите, так, ніби утворюється справжня корона, наче обручем золотим голова охоплена. На шиї в неї дороге венеційське розписне намисто і хрест золотий. А в боярина на шиї висить на срібному ланцеві золотий хрестик. Камінчики на хрестику так і грають від свічок, аж до паркану долітає червоний спалах. Перед ними всілякі наїдки-пундики. На столі — венеційська синя карафа з позолотою. І п’ють вони нарівні — і боярин Сергій, і дівиця… Вдягнена по-німецькому — в сукню з вузькими, довгими рукавами. З великим вирізом, з якого пнуться рожеві груди. А прислуговує їм жінка, в намітці, у білій свиті, — підносить всякі наїдки, чарки й глеки ставить. І вони не стидаються її зовсім. Бо ця дівчина раптом підставляє свої оголені перса боярину Сергію для поцілунку. Він нахиляється і цілує. А потім узяв її на руки і поніс на ліжко. Тут прийшла молодиця. Та не було Вараві видно її обличчя. Тільки здавалось йому, ніби в неї засмагла щока права. Молодиця зачала розщібати гудзики на кунтуші, розв’язала стрічку червону на комірі сорочки. Далі заходилась роздягати панночку. А боярин Сергій сидів і не рухався. Молодиця стягнула з нього чоботи, розкрутила онучі, склала все обережно. Потім стягла ногавиці, а за ногавицями стягла з нього й сорочку. Варава, сидячи на паколі, аж трусився, так він роз’ятрився від баченого у вікні. Потім він усім розповідав, що ніколи в житті його не лихоманило з такою силою, як від цього бісівського видовища.

Молодиця підвела за лікті боярина, і він став над панночкою. Тоді вона, обережно підштовхнула його до дівчини. І тоді вони припали одне до одного. Молодиця їх поцілувала, перехрестила. Це було видно Вараві крізь кутове віконце. Молодиця взяла їхній одяг і повернулась, щоб іти з кімнати.

Тут Варава захлинувся власною слиною, закашлявся, забухикав нестримно. Йому перехопило горло від жаху: в молодиці не було спини! Лише голий хребет. А за хребтом, за ребрами зміїлись рожеві, слизькі нутрощі, мов гадюки. Вараві почорніло в очах. Він не втримався і гепнувся на землю, обдерши лоба й коліно.

VIII

Чужа полюбовниця

Того вечора, напередодні великих ловів, коли в заповідних лісах збиралися всі ліпші люди Києва, Черкас і Канева разом з воєводою полювати на оленів, лицар Симас повернувся пізно. Зайшов, роздратований, до своєї верхньої світлиці. Навіть не поцілував ключницю. Хоч вона йому тепер заміняла усіх жінок на світі. Того вечора він не допустив її до себе за стіл. Тільки наказав, щоб вона принесла з кухні пироги, які він вдосвіта замовив кухареві Тимкові. Спочатку пироги з потрібкою йому не сподобались. Та, запиваючи їх холодним квасом, настоянім на хроні, почав відходити. Їв з насолодою і виговорював своєму небожеві. А небожеві ані пухкі пироги, ані гострий, пахучий квас не смакували. Він дивився на вискоблені, вилизані дошки столу й не підіймав очей. Тільки коли особливо натискав дядько, небіж Климентас важко зітхав і проказував:

— Ну що я можу сказати?.. Винен я, винен…

А Лицар йому говорив:

— Якби не твої дурні гри в кості та ще у цю нову… італійську… ну… в карти! Із тим усім бидлом простолюддям у шинках на Подолі й Куренівці, то я тебе взяв би із собою на лови. Цілих п’ять днів на полюванні! Всі найкращі мужі там… І ті, хто був при Грюнвальді, і ті, хто вцілів після кривавої Ворскли. Бач, яке товариство збирається! А через твої дурні оці походеньки а бидлом, бійки з ними, всякі непотребства з їхніми дівками… Невже ти не можеш собі знайти таких, котрі б віддалися по любові або за гроші?.. Чи тобі гроша шкода?! Ти ж гарний хлопець і молодий… і все!.. Тобі ще треба було ото ґвалт влаштовувати? Гадаєш, мені було легко тебе врятувати від усіх скарг і покарань, що тобі світили?!! Ти думаєш — мені це безкоштовно було тримати тебе в Черкасах, щоб все хоч трохи забулося… А тепер сиди тут і доглядай господарство! Дивись, лишаєшся ти! Списом вправляйся. Витягни опудало і вправляйся у стрільбі з куші… Та не кривись, що зброя не лицарська! Ти от подумай: чи могло б тобі наснитись навіть, щоб змагатись із тим божевільним Сергієм? Де тобі, ледащу, такий лук нап’ясти і так влучно бити? А з кушею ти чогось вартий… Кухарчука до списа не викликай. Тут ти сильніший і можеш його поранити. А він мені біля печі потрібен! Вправляйся до десятого поту! Так, щоб і руку вже не міг звести! Рубай мечем дошки, вправляйся із лялькою. Шаблю ще спробуй. Добре б’єшся з простолюддям в шинках? А от якби хто з них був навчений кулачного бою, то ти б проти нього й двох хвилин не вистояв! Ти тільки подивись, до якої ганьби ти дійшов! Скільки разів, скільки разів я проти тебе ставив цього схизматика, хлопчака ще, зрештою! Кухаря, кухаря, ти зрозумій! Ти жодного разу не зміг його дістати! А якщо все поступово — дай то Боже! — забудеться? І, може, мені вдасться тебе до Вільна чи — о Боже, зглянься на нас! — до Кракова, то скажи мені, — як, як ти зможеш захищати честь нашого герба на ристалищі?! Ти подумав про це? Я — лицар. Мене посвятив у лицарі сам король Ягайло!!! Мені було пожалувано перед Грюнвальдом звання барона! Я єдиний барон на цій розкішній та заблудлій землі! А син моєї кузини ні шляхетно себе поводити не може, ні на благороднім мистецтві ратнім не старається!.. Ганьба! Попереджаю. Якщо не отямишся — жодного шеляга не відпишу тобі в заповіт! І матері твоїй не допоможу закладену землю викупити!.. Оце тобі завдання даю — дозирай за господарством та вправляйся зі зброєю! Повернусь — перевірю! І дивись мені — щоб ніякого неробства не було! Та не покаліч кухаря! Кухар мені так само потрібен, як добрий кінь! Щоб ніяких твоїх друзів тут не було. Сусанна мені віддана, але я не хочу молоду жінку зайвий раз піддавати спокусі! Якщо раптом я затримаюсь, то надішлю когось із хлопців…