Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

Поспішав з тими гелготячими гусаками за Щекавицю. Одна перекупка штовхнула другу:

— Шкода, що ти не бачила! Оно туди, за ріг, до Щекавиці побіг парубчак. Потяг аж три гусаки!..

— Що за хлопець?

— Такий, у ходаках, кобеняк темний. А шапка дорога — повстяна, з кунячим хутром…

Друга молодиця скривилась від тих патякань, наче їй кислицю дали розжувати.

— А чого ж ти мені раніше не сказала? Я б роздивилась, що то за хлопець…

— Так, нічого особливого. Зовсім молоденький парубчак… Не про нас із тобою. Замолодий і ще зелений… — хихикнула єхидно перекупка, яка тягла назад нерозпроданий товар. Заздрісно штовхнула порожній кошіль подруги. — Ти сьогодні все спродала. То, може, зайдеш? По чарочці перехилимо… Добрий медок піднесли мені селюки…

— Та ні, щось у мене сьогодні голова болить…

— От якраз і годиться випити, аби голова пройшла.

— Не вмовляй, — сказала молодиця з порожнім кошелем та й почимчикувала собі у завулок.

Увечері зібралося до садиби кілька лицарів литовських і польських. Вони служили у замку на Горі.

Конюх, двоє вояків, воротар русоволосий із татарським лицем і обидві служниці смакували виробами нового кухаря в людській. І лише він бігав то туди, то сюди, то на кухню, то до істобки, то нагору — до світлиці господаря…

Коли опівночі скінчилося частування, господин проводжав гостей відповідно їхньої вельможності — чи лише з ганку, чи до воріт, чи за браму на вулицю.

Отоді ключниця-молодичка вхопила за руку нового кухаря:

— Я тут ключниця. Але, власне, все господарство на мені. Головне твоє діло — готувати і мовчати. Що б тут не коїлося. Хоч раз писнеш — тобі амінь! А так — господин щедрий. Слуг не мордує. Хіба починають базікати зайве… то з ними завжди щось трапляється… Одного кінь вдарив, як той п’яний у стайню завалився… Підковою у скроню. Другий, теж п’яний, втопився у калюжі, отам за рогом під час зливи. Третій упав з копиці на вила… Зубці дерев’яйі, а бач, серце протнули… Всі вони були дуже балакучі… А ті, хто не патякає багато, бач, як добре живуть… Дивись — на всіх новий одяг… Навіть рабиня-татарка і та он як убрана. І перстень у неї срібний. Бачив?

Новий кухар кивнув.

— Отож-бо воно! А головне — будь весь час на своєму місці… Можеш іти. Тобі постелять. Спатимеш разом із вояками…

Ще й не дніло, першим прокинувся новий кухар. І почав готувати із залишків вчорашнього учту сніданок для челяді. А заразом і обміркувати, що б його спорядити для господаря. Вночі, як скінчилось частування, той нічого не замовив, а сам не став лізти перед очі хазяїна. Тому вирішив зробити затірку, всмажити добру яєчню із салом та подати житнього хліба й кислого квасу. Коли його гукнули із господаревого будинку, він усе поставив на тацю і обережно поніс. Господар вийшов при повному уборі і потяг широкими ніздрями повітря.

— Диви! Нічого йому не казав, а він вгадав, що мені треба! Тобі хто-небудь говорив?

— Ні. Всі ще спали. Вони своє їдять, від учорашнього… Це я для тебе, пане, спорудив! — і шанобливо вклонився.