Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

Боярин ковтав маленькими ковтками і, загикуючись, оповідав. Може, я дещо збрешу, але все так і було. Бо добре пам’ятаю, як тітонька Варка прийшла до нас на Великдень і розповідала матусі…

— Ти, хлопе, погнав човна униз… І, звичайно, думав про рибу, а я думав про дівчину… Ти знаєш, волоцюго старий і битий, що рибу, птицю та дівицю беруть руками!.. Ну от ти що взяв, поки мене не було? А ні-чо-го! А я зразу через груд, через другий — і вже на пасіці! Старий порався з колодами у саду. Тюкав чимось, може, теслом. Певно, підвісну борть лагодив. Я перебіг через садок — старий і не почув. Скочив на подвір’я. У вікні світлиці наче махає чи то жінка білим рукавом сорочки, чи то птах білим крилом. А двері до істобки розчинені. Я стрибнув до сіней і навшпиньки нагору. Двері світлиці трохи одхилені. Обережно зазираю, щоб сходинка не рипнула. Бачу — вона лежить на ліжку. Накрита лише золотими косами. А-а-а-а… Я скаменів. Вона до мене руки простягає. Коси з грудей спадають… і з лона… теж. Вона каже мені: «Любий, коханий! Тайна кохання розкрита, більше не варто жити. Все інше — омана і туман!» Руки до мене простягає і тремтить. Я теж весь тремчу і йду до неї. Тільки наші пальці з’єднались, як між ними ніби блискавка вибухла!.. Прийшов до тями — лежимо ми у ліжку геть голі. Вона каже: «А тобі не встид зі мною лежати?» Я кажу: «Зовсім не встид!» Тільки-но сказав, вона — раз і мене, мов коня, осідлала. Стрибає на мені й сміється. А в руці зелений гаманець тримає. Розмахує ним, монетами бряжчить… Мені раптом стало соромно, і я закрив очі. Коли щось як вдарить згори. І крик страшенний. Розкліпив я повіки — на мені лежить вона поперек, а над нею стоїть Білий Лицар. У руці в нього шишката булава. Дивиться мені в очі і крізь зуби цідить: «Мою ключницю хвойдою і содомісткою обзивала при челяді. А сама, сука, он до якої розпусти дійшла!!!»

Мені руки і ноги наче пов’язало. Й пальцем не можу ворухнути. Тоді він нахиляється, хапає її за коси, стягує з мене і кидає на підлогу. І ще б’є її в тім’я булавою. Я чув, як хруснула кістка. Убиває її на моїх очах, а я не можу ні крикнути, ні поворухнутись. Тут він приступає до мене і б’є мене булавою у ліве плече, потім у праве. Після його ударів сили мене зовсім полишили. Він підняв мене за волосся. Пхнув мені в руки мій одяг. Я тільки й зміг втримати шмаття, стільки в мене сили було. Він знов схопив мене за волосся і пхнув зі сходів. Це ганебніше за татарську наругу. Її смерть на моїй совісті. Якби я не прийшов, він би її не забив. Він застав мене на гарячому. Він схопив мене голого. Він прихопив мене беззбройного.

Боярин закляк на демені. І так сидів до самого вечора. Варава рибу зі снасті брав і пробував розговорити боярина Симона. Дарма. Боярин сидів нерухомо і мовчки.

Вже надвечір приплив до них перевізник. Видно, внутрішній голос підказав йому: з рибалками щось трапилось. Почали вони вдвох приводити до тями боярина.

Слава Богу, у перевізника був чималий глек медовухи. Стали вони його умовляти хоч ковток випити. Він їм тоді каже:

— Пийте ви з глека, тоді і я вип’ю. Не хочу, щоб мене отруїли.

Тож і їм довелося пити.

Коли сонце зайшло, вони пригнали обидва човни до перевозу. П’яні всі троє, ледь на ногах тримаються. Власне, боярин не хитався, а рухався ніби ошелешений.

Це розповіла тітоньці Варці перевізникова жінка. Коли вона їм допомагала рибу виймати із човна, на дні об’явився гаптований золотом гаманець. Боярин як зойкне, як схопить того гаманця і чимдуж до своєї садиби. Ні п’яний перевізник, ні тим пак кульгавий Варава не змогли його наздогнати. А він прибіг і зачинився у своїй садибі, перестав до себе навіть тітоньку Варку пускати. А вона до матусі прийшла, щоб взнати, чи мамка жива, і повернулась до Києва. Може, то брехали, що вони удвох із панночкою від якоїсь пошесті померли. А якщо померли, то справді на хуторі Лицаревому були перевертні-упирі. Тітонька Варка тоді була така нещасна, змучена, забрьохана. І дуже поспішала. Матуся сказала їй, що якась там веремія на Лицаревім подвір’ї сталася. Про мамку і панночку матуся нічого не чула, але обов’язково все розвідає. Тітонька Варка просила матусю прийти до неї, як щось дізнається. Та матуся відмовилась: «І не проси, і не умовляй! За тими горбами чародійські місця, звідти до гори Бусовиці недалеко і до Лисої гори теж».

Тітонька Варка похнюпилась зовсім, утерла очі й сказала: «Як же я вдруге до вас придибаю?! Це ж за три світи!» Мама промовчала, а тітонька Варка тоді розв’язала вузлика на кінчику намітки і витягла звідтіля золотого угорського дуката.

— Оце боярин мені подав через шпарину. А я вам дарую. Бо все одно, як у руки Вараві потрапить, він його або проп’є, або в кості програє.

— А ти, сестрице, йому не говорила б, а сховала…

— Якби ж то… усе винюхає чи так випитає, що вийде, ніби я йому сама віддала.

Мама похитала головою і мовчки собі посунула дуката… Коли я підросла, вона мені того дуката дала і з нього зробили дукач. Сусіда-коваль малесеньку дірочку пробив і з срібної дротини зробив вушко. І всі мені заздрили. Як вийшла я заміж за доброго шевця, то дукач був мені за посаг. І всі мені заздрили, що в мене такий скарб! Аж потім сталась біда — за борги у кас забрали дукача. Купили ми хату і найкращих шкір три паки. Та повінь підмочила їх, пішла гниль по шкірах, і майже все пропало. А позику треба повертати… Дочка того падлюки не схотіла носити дукача на дротинці. Сказала приварити вушко. От золотар і зробив вушко золоте. Такого гарного дукача не було ні в кого на всій нашій вулиці! Тільки вона з подругами пішла на вечорниці до одних людей. Ті люди у світильник замість дерев’яної олії налили білої земляної смоли. Багацька донька сиділа ближче за всіх до світла. І раптом на очах у всіх той дукач позеленів, потім посинів, відтак став сірий і розсипався. На шворці лишилось тільки вушко золоте. І ще пил золотий був у неї на сорочці та на пучках. Бо вона схопилась за дукача, коли всі із жахом споглядали, як дукач міниться барвами. Батько її, падлюка, позивав на нас до лавників, буцімто ми йому дали фальшивого дуката. А мій чоловік відповів на лаві: «Ти чого з тим дукатом до нас чіпляється? Може, ти при свідках давав дукача золотареві й при свідках забирав? Може, то він замінив справжнього дуката на архимницьку підробку?! Адже моя дружина носила його від того самого року, як у Київ приїздив їх милість великий князь Вітовт! Ось так. Якби він був архимницький, то хіба б десять років провисів на шворці і не розсипався?»

Он який він був у мене! Тільки хтось щось порушить, то він уже розумом поперед біжить і завжди своє добуде… Багацька дочка як вийшла заміж, то в неї тричі траплялись викидні. Аж поки мене не перепросила і не подарувала мені венеційські золочені пацьорки! І одразу ж понесла. Більше ніколи не викидала. Отож усе з бояринових скарбів було зачакловане і мстилося тим, хто якесь зло чинив!..

V

Кухар

Кінчалася щедра осінь, і на Житній базар понавозили всього, чого тільки можна було привезти чи принести, що могла зродити щедра київська земля. Вози яблук і груш, велетенські вози ріпи, чорної та білої редьки. А зерна скільки всякого, повні вози пахучих лантухів з конопляним насінням, торбинки, торби та міхи з маком, олія конопляна та лляна в корчагах і здоровенних баклагах та струнких полив’яних канівських глечиках. Лантухи пшениці, ячменю, поліської гарливої роботи козуби з вівсом. І якраз тут під горою, де починалися Гончарі, де починалися Кожум’яки, стояла над своїм добром вже таки підтоптана чорнява молодиця із великими чорними очима та пасмом сивини. Вона поправляла те непокірне волосся і все його заштовхувала під замизкану благеньку намітку. А водночас розглядалася на всі боки. Чи то вона була така нетерпляча, чи то була чимось стривожена, чи то сподівалась когось побачити, чи, навпаки, боялась когось зустріти. А далі там продавали всяку живність: птахів, та кіз, та поросят. І голубів, і дичину. І так сталося, що десь із Кожум’яків з натовпу раптом вийшов проти перекупки парубок, а може, ще й парубчак. Тільки було видно, що його білого лиця ще не торкалося лезо. Вуса мав густі, темні, а на підборідді вже пушилися темні кучеряві волосини. На плечах добрий кобеняк сільський, підперезаний широким поясом поліської роботи, на ногах постоли з сировиці. І шапка на ньому повстяна, бита, з вузенькою смужкою кунячого хутра. А через плече торба. Торба зовсім ще нова. Але ні руки його, ні обличчя не свідчили про те, що він займається землеробською важкою працею, що він селюк. Лице його було ніжне, свіже, не дуже засмагле. І, хоча він був одягнений так як поліщук, десь із глухого закута, у цьому розбурханому натовпі, де і музику можна було почути, і сварку, і чужу гаркаву і швидку мову, і репетування циган, і лайку литовських вояків, він зовсім не почувався розгублено. Рух натовпу виніс його до чорнявої перекупки з одного боку, а з другого випхав служницю-татарочку невисокого зросту, міцну, з геть круглим обличчям, мов яблучко, так завиненим хусткою, що здавалось, ніби вона була в паранджі. Тільки видно було круті вилиці з темною шкірою і над ними маленькі, дуже пильні очиці. А сама вона була в свиті, з-під свити визирала сорочка київська мережана, фартушок, і з-під того всього виднілися червоні китайчаті штани. На малесенькій ніжці гостроносі капці. Вона спинилась перед чорнявою молодицею і почала перебирати, пробувати горох і боби, приміряючись: чи купити? І висипала вже назад жменю тих великих пузатих бобів з позначками чорними, як парубчак у поліській ноші не втримався і кинув їй:

— Бери! Не пожалкуєш. Це сьогодні на базарі найкращі боби. Варяться враз. Тут на базарі я кращих не бачив.