Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

— Обіцяєш, мамцю?

— Обіцяю і присягаюсь, моя мила панночко! Життям присягаюсь…

— Як же мені на душі радісно, аж плакати хочу. Який же він гарний!

— Присягаюсь, що ти кажеш правду! За все своє життя такого красеня не бачила… А мені багатьох довелося лицарів побачити. Навіть серед тих лицарів, що голову за Вітовта на Ворсклі клали, і серед них не було такого… Та й куди ми тільки не їздили — і до Вільна, і в Кракові були, аж до Регенсбурга дістались, і в Менську, і в Любліні, а таких красенів ніде не бачила. І в лазнях, як ми бували з нею, господинею, не вздріли…

— Мамко! Але ж то гріх на чужих та ще й нагих розглядатись!!!

— Звичайно, що гріх. Але ж ми з гріху зачаті і в гріху живемо… Що ж тут поробиш, як сам Бог Отець нас грішними сотворив?.. От і грішимо… А Син його своїми муками наші гріхи одкупив… Як чуєш докори сумління, що согрішила, — то молись! Всевишній милостивий — він простить і облегшить… А я пішла до ворожки і все зроблю, щоб він був із тобою.

І вона відвела її до кімнати, тієї, де крізь шпарку в дверях можна було зазирати до світлиці. І вона знала, що панночка дивитиметься в світлицю крізь ту шпарку на них, і тому посадовила гостя так, щоб його не затуляли Окиша та дід.

Вони випили, добре закусили, а тоді всі співали.

IV

Зелений оксамитовий гаманець

Якби боярин Симон не боявся жіноцтва, то нічого б із ним не трапилось. Мені розповідала про нього моя тітка Варка. Боже, скільки вона всього про всіх знала! Я мала ще була, а вона, як приходила до матінки в гості, чого тільки не розповідала. Матінка моя теж багато знала, але щоб з Варкою змагатись, то гай-гай! І нема чого думати. Бо матінка все вдома сиділа і ткала полотно. А тітонька Варка повсякчас із людьми була. Та все з новими, все із чужими, перехожими прочанами та купцями переїжджими. А чого так трапилось? Бо тітонька Варка ще змолоду залишилася вдовою і бездітною. І стала жити з волопасом Варавою. На віру. Він волів ганяв аж до Львова. А тітонька Варка була тут, біля Пирогощі. Торгувала всякими пундиками. Ні, не те щоб вона сама їх пекла. Просто мала добре горло і вміла закликати до своєї ятки. Ще вона по садибах розносила. Не цуралась такого клопоту. І траплялось, що й до того чортового перевертня, до Білого Лицаря, заходила. Жінка ж у нього була не те щоб гарна, а дуже тендітна та випестована. Тільки все у неї викидні траплялись. А потім вона понесла добре. І її служниця, як на гріх, у тяж зразу ж за нею увійшла. Цього разу жінка народила здорову дитину, а її покоївка мертву. І чогось вона на тітоньку Варку почала злом дихати. Певно, в ній якась нечиста сила була, чи вона якому ворожбитові заплатила, що тітонька Варка почала погано торгувати, ночами не спала. І от тільки тоді полишила місто і прихилилась у селі. Рівно день ходи з Києва. Якщо після заутреньої служби вийти, то на вечірню службу якраз до їхньої церкви. Церква там була невеличка, але гарна як писанка. Прибрана, їй-бо, не гірше, ніж у місті. Бо так вдало стояло село, що завжди в ньому прочани спинялись ночувати. І востаннє перед Печерами слухали службу. І траплялось, що щедро подавали на церкву. Там, у тій церкві, і рушник тітоньчин Варчин висів. Я кращого рушника не бачила. Матінка цілу зиму гаптувала та вишивала. І подарувала тітоньці Варці. А тітонька Варка і повісила рушник на образ Варвари Великомучениці. Їй-бо, не брешу й присягаюсь Богом, що мамина робота перевищила красою всі рушники. Тільки горе — та церква згоріла, як Орда на Київ упала. Все геть татарва сплюндрувала, де тільки її смердючі копита ступали. І наша рідня усе тоді втратила, але слава вічная Цариці Небесній, нашій заступниці, ми лишилися живі і полону уникли! Але то окрема оповідь про наш рід, тобто мамин… А я вам поясню, як із тим боярином сталося. І нехай там хто що про нього говорить, то все дурні теревені, суща брехня! Не знаю, чи до сього дня лишилось на Подолі більше п’яти душ, які його на власні очі бачили. Не брехатиму і зайвого не скажу. Я лише двічі його зустрічала. І добряче злякалась, коли побачила вперше. Я зовсім мала була і зрозуміти не могла всього, що діялось. Але мені в голові вкарбувалось, що тоді було. Назавжди. Скільки я всього пережила, скільки пам’ятаю, скільки забула, а от боярин і зараз перед очима як живий стоїть. Навколішки човгає до Пирогощі багатий вояк. Смоляні кучері зміями в’ються, лице йому затулили і на панцир упали. А з-під тих кучерів довжелезних так і сяє, так і сяє золото! Я більше нікого не зустрічала, щоб у нього таке золото було. Як дукач завбільшки. Ні, брешу. Як старого карбу срібний празький гріш. Ні, знов брешу! Більше празького гроша наполовину! І на ньому Мати Божа з немовлям, все довкола так і сяє, так і палає! Аж в очі б’є!!! А за ним тюп-топ, тюп-топ, отакусінькими кроками ступає Книжник і веде вороного коня. Я потім багато разів того Книжника бачила. Одного разу він навіть зайшов до матінки замовити тонкого полотна на сорочку. Мене здивувало: той Книжник був дорожнім пилом припорошений і сонцем попечений. А все ж охайний, одяг на ньому добре припасований. А от потім, скільки його не зустрічала, завжди він був якийсь обшарпаний, замизканий… Чи одяг на ньому висів, чи, бувало, одежина ціла, але вишмарована фарбами чи атраментом. Може, він і бував добре вбраний, коли проживав у багачів по маєтках і списував їм книги. Ага, ось ще забула! У нього через плече висіла зовсім нова дуда. А тільки більше я з дудою його не бачила… Отож Книжник вів під вузду вороного коня. Грива косами заплетена, сідельце золочене, карбоване і стремена золочені. Боярин Симон оксамитові штани об подільські окоренки дер на шмати. Це було на Спаса, коли я його вперше побачила. Біля Пирогощі сила-силенна людей. Чого тільки не приносили — яблука й груші. Та ще сливи, тоді це велика була дивина у нас. А квіти! А зілля! Цілі пласти щільників, забочені у горщиках та макітерках. На той час, як з'явився боярин Симон, уже освятили. Але люди юрмились навколо. У храмі хор співав… Ні, тепер таких свят не буває! Благословенний був час! З татарського боку, може, років десять як не йшли війною. А мо, й більше, я ж народилась у мирний час. До навали на Київ лишалось ще, може, років десять. Бо як сплюндрували вони наш край, то я вже років два як на вечорниці бігала… Люди один перед одного тягнуться, щоб побачити боярина Симона. Хто з дівчат й заплакав, а хто з жіноцтва заголосив, бо про деяких вояків знали — лягли кістьми у німецькій стороні. Людям страх кортіло подивитись на боярина Симона. Адже повернувся з кривавої, страшної січі без єдиної подряпини. Я чула, як старші чоловіки між собою гуторили, ніби кращого лучника в Києві ні до нього, ні після нього не було. Говорили, що навчився він у Криму. Він туди ніби подався хлопчиськом з купцями, утік з дому. А може, в полон потрапив із своїми старшими родичами після нещастя на Ворсклі. Багато наших людей і ляхів там, у Криму, загинуло. Дехто викупив родичів, а сам збіднів. А боярина Симона відпустили без жодного викупу. Певно, у Криму в нього нечиста сила вчепилась. Був він і красень, і силач, і воїн відчайдушний, а от родини не завів і кореня свого не продовжив. Значить, міцно в нього нечиста сила вчепилась. Навіть отой золотий образок був у нього з якимись надзвичайними чарами. Я сама, сама бачила! Так як оце свої пальці зараз перед лицем бачу. Він мені яблуко жовте, ну справді золоте, подав, як уже відстояв службу. Нахилився до мене, образок і перевернувся на другий бік. А там діва-змія. Лице в неї невимовної краси, а замість рук і ніг змії в’ються! Лускаті, блискучі! І у всіх чотирьох змій очі — червоні лали. Іскрами багряними так і прискають! Хрест святий — чотири змії з червоними очима. Такі малесенькі, ну як макове зернятко, а світло з них сяє вогненне, аж сліпить! Диво дивнеє! Були в тому оберегові неймовірної сили чари! А найбільше диво те, що зі мною нікого не сталося. Ні тоді, ні потім! Золотий оберіг був у мене просто перед очима, коли боярин нахилився. Впритул до мого лиця! Через той оберіг які тільки біди й нещастя не впали на людей. А зо мною — нічого!.. Певно, тому, що я тоді була безвинна дитина і ще не встигла согрішити…

Вдруге я побачила боярина Симона на Щедрий вечір того ж року. Мене одну таку малу взяли до свого гурту дівчата-підлітки. Бо я була голосиста. Голосочок мала як дзвіночок срібний. І от якраз на перехресті вулиць біля Пирогощі сидить вік верхи на коні. І другий, буланий кінь повідний біля нього. На повідному коні паки. У лівиці боярин тримав смолоскип, а правицею виймав з паки яблука і кидав дівчатам. Мене підкликав пальцем, пильно подивився і сказав:

— Дівчинко! Візьми з мого саду яблучко. Воно краще за спасівське…

Посміхнувся до мене лагідно й весело. Мені на душі аж гаряче стало. Простягла я вгору руку по яблуко і чогось бовкнула:

— Господине боярине! А де ж твоє золото?!

Був він тоді у вовчій шубі розхристаній, а під нею — каптан червоного лунського сукна. На грудях у нього висів на срібнім ланцюжку великий хрест із перлин. Він перехилився з коня, погладив мене по голові й сказав:

— Змійовик дає неймовірну силу в бою, а повсякдень мене порятує оцей хрест. Іди, пташко, співай людям. Звеселяй їх!

Боже! Яке то щастя бути молодим! Та ще коли тебе всі люблять і нечиста сила тебе обминає! Люди мене любили, бо я співала, як та пташечка, була слухняна, не-вередлива, роботяща… Тож я й побігла щедрувати, а Лицар лишився на перехресті зі своїми яблуками. Я тоді була мала і, звичайно, не здивувалася, чого це Лицар на Щедрий вечір полишив своє родинне гніздо і аж з-під Батиєвої гори прискакав до Пирогощі… Зрозуміла все, як виросла. Багато розповідей від старших чула. Особливо від тітоньки Варки. Вона вже полишила свою корчму, там куховарила, і перейшла разом зі своїм крутілем Варавою господарювати на хутір до боярина. Отак воно все в один вузол зав’язувалось! Що то значить Божа воля — кого хочеш докупи зведе і не спитає! А вся біда сталася через панночку Білого Лицаря доньку. Та ще якби боярин не боявся жіноцтва. Ви ж тільки подумайте — якось після полювання забрів він на пасіку Білого Лицаря. Зігрітися хотів, бо була страшна негода. Вимок до нитки під зливою. А там якраз була донька Лицаря зі своєю мамкою: Лицарева жінка померла з розпачу, коли взнала, що Лицар все її віно перевів. Батько, кажуть, і панночку не дуже жалував, тримав на короткій вузді та в чорному тілі. Але як дівку не утискай, якщо сатана їй стане в підмогу, то нічого з нею не вдієш. Побачили вони одне одного, то так геть і повмирали від кохання. Тільки боярин виявився боязкий, а вона без усякого страху й сорому. І сама йому призналася, що хоче бути його коханкою. А як він нею погордує і не прийде на побачення, вона втопиться. Отак його ошелешила. Зразу за горло вхопила… Люди можуть сказати: «Бреше стара баба. Хто зна, що вони тоді говорили одне одному?» А тільки тому все стало відомо, що не один він був на ловах, а з ним ще лікар Олеша. То був лікар відомий. Одного разу матусі стало так погано, так погано. Бона спину застудила й не могла своєї роботи робити. Покликали Олешу, хоч він дорого брав. Подивився маму, зварив зілля пити й до спини гаряче прикладати. І за кілька днів матуся вже сиділа при верстаті. Тож той Олеша почув їхню розмову і по-п’яному своїм друзям-п’яничкам вибовкав. Тверезий Олеша — чоловік як чоловік. І статури статечної, і гречний та поважний, і лікарство своє знав. А як почне пиячити, то кілька тижнів його за людину не можна вважати. Та ще й похвалився, що влаштує молодятам побачення. Бо без його допомоги боярин Симон не наважиться піти до панночки. Навіть казав, що домовився з мамкою. А мамкою в неї була служниця, яка тітоньку Варку вижила з міста. І говорив він своїм волоцюгам: щойно Лицар кудись подасться з міста, мамка відчинить хвіртку гостеві. А панночка вже чекає не дочекається, коли побачить боярина. Все молить Бога, стоїть перед образами, щоб батько скоріш кудись із міста поїхав. А Білий Лицар, чортів перевертень, скрізь мав доносителів. Видно, на їхні послуги розтринькав усі жінчині гаразди. Доносителі про Олешині теревені доказали Лицареві. Тоді Білий Лицар покликав до себе лікаря Олешу. Ніби ногу на полюванні повередив. Олеша був добре підпилий. Вже хтозна-який день пиячив. Тож почав вилигуватись, наперед собі плату вимагав від Лицаревих пахолків.

А пахолками в нього були, не приведи Господи, — татари-вихрести. Пахолки якось там вже умовили Олешу, і він пішов, співаючи та пританцьовуючи. Я на власні очі бачила, бо ми з матусею якраз полотно відносили до однієї купчихи. Олеша йде, підстрибує. Татари-головосіки на крок за ним ступають, мов коти за мишею. А от як Олеша вертав від Білого Лицаря, не бачила. Чула потім, що дорослі між собою говорили. Виходило, ніби Олеша недовго пробув у світлиці Лицаря. А з хвіртки вилетів з такою силою, що перескочив через вулицю і гепнувся об сусідський тин. І того ж дня щез. Ніхто його до самого Великодня не бачив. Тому весь цей час ніхто не знав, що там скоїлося на подвір’ї в Білого Лицаря. Аж ось він з’явився на всенощну службу і, коли розговівся, надерся, як вовк глею, — вибовкав усе, що йому Лицар сказав. А Лицар пообіцяв Олешу згноїти в порубі на Горі, якщо той ще хоч слово комусь із челяді скаже чи на його землю ступить. І взагалі, щоб він йому більше на дорозі не траплявся. Як його впорали татари-пахолки, так навіть п’яний Олеша і словом не прохопився. Про інше розповів ось що. Ніби після того дня одної ночі йому привидівся в корчмі янгол. І наказав іти до монастиря і там лікувати прочан і замолювати гріхи. Чи то був віщий сон, чи йому янгол наяву представ, тільки ж такі об’яви, як відомо, легковажити не можна. І Олеша подався до монастиря. Хоча знав, що там йому не буде ні хмільного меду, ні солодкого наїдку!.. Боярин Симон жив далеко за містом у старій садибі між горами. Я бачила те місце вже багато часу після татарської навали. Залишилося тільки згарище, заросле ліщиною. Шматки згорілих болонків від світлиці не менш як три, ну, може, два лікті завтовшки! І перепалений тиньк, не менше трьох пальців завтовшки. Міцний, як цегла! Ото було подвір’я! Фортеця! Та не про те мова, а про те, що боярин Симон не знав, як діяти без Олеші. Бо й справді боявся жіноцтва і сам не наважувався побачитись чи подати вістку про себе дівчині. Коли люди часом переходили повз його хутір, то боярин прохав передати лікарю Олеші, аби той прийшов до нього. Люди думали, що бояринові лікар потрібен. Олешу не могли відшукати й присилали інших лікарів. Та боярин на подвір’я нікого не пускав. Кине срібного гроша через ворота і просить знайти Олешу. Щоб поспішив Олеша на хутір до боярина. Та Олеша сховавсь у монастирі, й ніхто не знав, де він. А боярин нудиться, боярин собі місця не знаходить. Цілими днями то коня чистить, то шаблею січе, то сокирою дубові болонки на скіпки рубає. Хто знає, скільки часу боярин дурів, якби тут не трапився Книжник. Прийшов просити срібла на якусь свою потребу. От боярин і вчепився за нього, щоб той йому пісні грав. А Книжник був неабиякий чоловік. Змолоду вчився в монастирі, воював на Ворсклі і кудись за всі світи у Московщину мандрував. Та головне не це, а те, що він умів і книги писати, і малювати, і всяку музику складати, і грати, і, найголовніше, ворожити по Псалтирі. Казали, що саме за ворожіння його вигнали з ченців. Він так — ворожив — розкривав Святе Письмо, а потім дивився людині в очі. І все, що говорив, збувалося. Може, тому люди й боялися ворожити в нього… А боярин Симон попросив його поворожити. Книжник тільки зиркнув і більше боярину в очі не дивився. Сказав, що йому ворожити не буде і нехай не просить! От який був Книжник! Тільки раз подивився — все прочитав.

— Ну, як не бажаєш ворожити, то зіграй мені! Доки душа моя не заспокоїться! — сказав боярин Симон.