Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

— Та на чому я гратиму?

— На козі грай!

— Де ж я її візьму! — відмовлявся Книжник.

— А хто мені в дуду грав до самого Києва? Від Житомира до Києва?

— Ти, господине, чи збожеволів, чи блекоти наївся! — відрубав йому Книжник. Часом був такий гострий на слово, що нікому не вибачав і просто на рожна пер.

Боярин Симон на зухвальство Книжника не відповів нічого. Знітився і промимрив щось про свою комору. Там, мовляв, і гуслі є, і сопілки, і гудки, і бубни.

Поки Книжник наладжував гудок до гри, боярин пішов до студні. Видобув вина і ковбас. І засіли вони удвох з вином та ковбасою. Хліба не було. Хотів Книжник піти до найближчого хутора, що над Либіддю, і хліба там роздобути. Аж раптом боярин висмикнув шаблю і перед носом Книжникові дзись, дзись! І каже:

— Ти що — від мене втекти хочеш?! Чи, може, нечистої сили злякався?

— Тю на тебе, господине! Чого це я маю тікати? Що я на чужім хуторі робитиму?!! Я ж до тебе прийшов срібла позичити на книгу. А нечиста сила є скрізь! І в тебе на хуторі її не більше, ніж десь у шинку чи в печерах!

Звичайно, брехав Книжник боярину. Заспокоював його. Було на хуторі нечистої сили тьма-тьмуща! Чого б інакше Книжник відмовився ворожити боярину? Був він ясновидцем і бачив, що нечиста сила намертво вчепилась у бояринову душу своїми пазурами. Хитромудрий був чоловік і великий проноза. Деякі люди казали, що він і сам з нечистою силою знався. Бо інакше як би таке трапилось? В один і той же день він, чи його подоба, грав у двох шинках до танців воякам. Тільки в однім шинку грав на козі, а в другім на гудку. Той, що грав на козі, певно, був нечистий, бо він грав ляхам-воякам і все їхні танці! Ну скажіть, як справжній Книжник, котрий ходив до Московщини і в Орду, міг би знати лядські танці? А справжній Книжник грав купцям, що повернулись з Орди. Зразу того ніхто не збагнув, а потім поголос пішов серед тих, що по шинках вештаються: нечиста сила об’явилась, їм не дуже вірили, на сміх підняли! Мовляв, понабирались до чортиків та й чесних людей у дурні шиють. Але то тільки був знак, що диявол невидимою силою завітав до міста. Потім все воно об’явилось. Аж наступного року.

А поки що вони удвох сиділи цілими днями, пили вино, їли ковбасу без хліба чи ще там що і все співали та грали пісень… Нехай хто що хоче, те й каже, але Книжник знав заговорене слово, був справжній ворожбит. Бо грав він, співав і пив з боярином хтозна-скільки днів. Поступово боярин відійшов душею і вже не шаленів, не бігав по садибі й не поривався знайти Олешу. Коли боярину полегшало, Книжник вициганив у нього купу срібла й ключа від старого млина на ручаї. Я ще не говорила про той млин. Не тому, що забула, а тому, що час не підоспів про нього говорити. Млин належав боярину, але вже другий рік як прогнав він мельника-орендаря. І на млині нікого не було. Вода в запруді зникла, вода протікала старим руслом ручая, і жолоби-водоводи геть порозсихалися. Зима настала, крига Либідь покрила, а ручай все плюскотів з-під гори. Навколо млина був паркан із дубових паль, не гірший, ніж навколо садиби боярина. Тож Книжник навпростець через Либідь, через замерзлі болота пішов до Києва. Накупив там усякого-всього. І повернувся на хутір. Але не в садибу, а засів у хатці при млині. І заходився там книгу списувати. Бувало, прийде до боярина, пограє йому трохи, надіп’є вина з боярської чари, набере свічок і знов біжить через гатку до млина. Ні, що не кажіть, знався Книжник із нечистою силою! Бо поки він був у млині, нічого з боярином не траплялось. Правда, люди кілька разів бачили над млином на світанку зелений дим. Якось навіть цілий сніп іскор, що вибухнув із глиняного димаря мельникової хатки. Диму не було, тільки іскри пахкотять у небо. І теж перед світанком. Матусі про те тітонька Варка розповідала, а їй розповідав перевізник. Він там найближче до тих глухих хуторів і пасік проживав. А тітонька Варка знала перевізника, бо той був знайомий її крутіля Варави. Після Водохреща тітонька Варка повернулася зі своїм крутілем Варавою. Я його не вподобала з першого разу, як тільки побачила. Видно, мій янгол прошепотів моїй невинній душі, що це найчорніший чоловік у моїм житті. Посланець диявола! Проте зовні він виглядав нещасним. На обличчі в нього ще не загоїлись рани. Він кульгав і спирався на костур. Говорив тихо, поволі й дуже хрипким голосом. А так був чолов’яга нівроку — як добра скриня, в грудях і вия — ніби в доброго бугая. Повернулася вона тому, що Білий Лицар розлютився на доньку і разом із мамкою відіслав її до родичів у Житомир. Нема чого правди таїти — тітонька Варка боялася наговору мамки. І, коли взнала, що її витурили з міста, зразу й повернулась. Та краще б не поверталась! Боже, Боже, людина боїться когось, хто далеко, а найжахливіше від неї за крок!.. А може, то ворожба лютої мамки впала на тітоньку Варку і такі страсті сталися з нею. Не знаю, що то було — кара Божа за якийсь гріх чи спокуси диявола і помста сатани роду людському. Сталося так, що вони здибались на ярмарку на Глибочиці, Варава і перевізник. Перевізник недовго й розмовляв із Варавою. А за три дні прийшов до нашої хати перевізник, бо вони у нас притулок знайшли. І сказав, що балакав з хазяїном і той бере їх до себе на хутір. Хто той хазяїн, я вже потім дізналася, коли після Водохреща до нас прийшла тітонька Варка. І розповіла про їхнього нового хазяїна боярина Симона. І про його похлібника-приятеля Книжника, що засів на старім млині. Певно, він там не книгу списує, а ворожбою займається та чорнокнижництвом. Я тепер думаю, що дарма тоді вона клепала на Книжника. Поки він був, нічого жахливого не сталося. Це вже потім знялося, закрутилося!.. Тітонька розповіла, що боярин дав їм стару хату за парканом. Вистуджена, брудна, але як добре уладити, то кращої не треба. І піч з навісним комином-димарем. Чого ще треба?.. Тітонька їсти варить, на стіл подає, світлицю прибирає. Запасів у боярина — тьма. Багатий він чоловік — бо селяни та наймити з усіх хуторів на Покрову й Різдво поприносили і сала, і меду, і борошна, і крупів, і риби сушеної, і грибів, і ягід сухих та ще всього чимало… А Варава коня доглядає, дорогу й стежку від снігу розчищає, дрова рубає. На ніч боярин замикає ворота й нікого до себе не допускає.

Окрім Книжника. З ним вони удвох усю ніч палять світло і щось співають. Тільки що — добре не чутно. Чи божественне, чи, може, сороміцьке, Бог його знає. Варава хотів якось уночі підійти до паркана і зблизька послухати. То сатанинська сила його ледь без ноги не залишила. Кроків два йому було до пакілля, як він ступив на гілочку, снігом припорошену. І з-під снігу вискакує товста гілляка і б’є щосили по хворому коліну. А за нею друга гілляка ззаду як вжучить. Він упав плазом і довго лежав, не міг рухнутись. Ледь-ледь дошкандибав до хати. В обід пішов подивитись на те прокляте місце, а там — нічого! Ніяких гілок, ні тонких, ні товстих. Лише столочений сніг і три дірки у мерзлій землі!..

Багато всякого бісовиння на хуторі та по околицях траплялось тієї зими. Просто я вже забула, коли що об’явилось. Адже стільки часу минуло! Можу тільки одне твердо сказати — сатана поки що людей не мордував, але весь час їм усякі знаки подавав, аби вони звідтіля забиралися. Та й справді, якщо подумати — ну що там доброго, в глухім кутку, віддалік од гурту, й місця погані. Звідти й до Лисої гори недалеко. А це всім відомо — там же погань збиралась. Тепер уся нечиста сила, все відьмацьке кодло на Лисій горі ради радить. Господи, сохрани нас від нечистої сили!

З кебетою виявився тільки Книжник. За день до того, як скресла крига, Книжник віддав борг боярину. Віддав двома дукатами угорськими, а брав копою битих півгрошів людських. Це всі знали — бо він витратив срібло на Подолі, коли купляв папір венеційський, пензлі грецькі, фарби та творене золото! Тітонька Варка угорське золото на власні очі бачила. Боярин здивувався, що його похлібник віддає більше, ніж брав.

— То ти мене за лихваря-жидовина маєш? Та ти знаєш, яка кров у моїх жилах тече? Хіба забув, що десятина й кесаревої є?!

— Цс-с-с! Мій господарю! Тихше, ще хтось із доносителів почує!..

— Вибач, але не маю часу йти до міста і наміняти на срібло. І так над усяку міру затримався.

— Я зачекаю, коли наміняєш.

— Е ні, мій володарю! Я не можу себе зраджувати! Як рушаю, то без боргів.

— Та зачекай ще трохи — поспіваємо, перехилимо по чарчині на дорогу.