Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

Ілько, хрестячись, волав до Бога, щоб допоміг йому швидше відступитись від цього спокусливого віконця-щілини. Але як не хрестився, як не молився, не зміг відступити.

З пронизливим вереском молодичка кілька разів струсилась у корчах, впала крижнем на лицаря і почала його кусати за вухо. Ілько, може б, і далі дивився, але чиясь вимоглива рука лягла на його плече.

Він озирнувся. Над ним — крейдяне бородате лице Бен Сімхи з розширеними від жаху очима. Його завжди вологі рожеві вуста були широко розкриті, скривлені. Здавалось, кучерява борода запхається йому до рота.

— Хлопчику, молю тебе! Заклинаю тебе своїми дітьми, тікай швидше з цим чортовим мірошником звідсіля. Ой горе мені, горе!

— Хазяїне, не переймайся! Я зараз вивезу. Увечері будемо під Києвом.

— Ой ні, ой ні! Ой молю тебе, таки до Києва аж ніяк не треба! Куди завгодно, лише не до Києва.

Ілько примостився на воза і цвьохнув батогом.

І сам господар, незважаючи на суботу і на страх перед Яхве, сам господар відчиняв йому стулки брами, а під стовпом сидів Лях і, хапаючись обома руками за голову, стогнав:

— Матка Бозка, Матка Бозка!

Було дивно, що сусіди чули цю веремію й два постріли з дивовижних, небачених ще тут гаківниць ручних, яких раніше у цих місцях не було, і ніхто не прибіг, навіть не вийшов за перелаз.

Ілько згадав: казали поважні місцеві жителі, що це корчемне місце — закляте, зачакловане чортівське місце.

Там тільки пиячать та блудом і всяким непотрібством займаються. Ночами в корчмаря збирається нечиста сила.

Ревні християни казали, що треба все це підпалити, а христопродавця з усіма його сучками вигнати геть. На що інші, не менш добродійні християни, для кого заїзд був місцем гуртування, відповідали:

— Е-е! Підпалювати небезпечно — всі хати можуть од іскор зайнятись! Та й до всього — хіба його виженеш без угоди князя? Адже він орендує корчму у князя. Не треба виганяти… От якби його якось провчити чи покарати… Так щоб оті гроші… і щоб без злочину… і щоб гроші нам…

Ілько стьобнув добрим батогом застояних коней. Коні враз шарпонули з місця і пішли, пішли, загинаючи свої короткі шиї, козирячи, вишкіряючи зуби, хропучи. І віз, не чумацька велика мажа, що суне по шляху, мов корабель по стрижню, а добрий, зграбний віз, не рипучий, добре змащений, покотився м’яко, здіймаючи хвіст куряви. Та курява тяглася золотим димом за кінською упряжкою. Останнє, що побачив Ілько крізь куряву, коли озирнувся: під брамою корчмар допомагає підвестися Ляхові. А той однією рукою хапається за стовпа брами, а другою все мацає себе за голову.

А Ілько гнав і гнав коней у цей переддень Спаса, по обіді, поруч нього вряди-годи підскакував і сіпався мрець.

І зелені мухи роєм вилися над небіжчиком, у якого з носа спливала сукровиця.

І хоча Ілько гнав коней і вітер йому в обличчя, все ж солодкий сморід забивав Ількові дихання.

Добре розігнавши коней, забрав торбу з гусаком подалі від мерця, щоб сморід і морова зараза не перейшли на цей чудесний наїдок, на цю дивну здобич. «Господи! Спасибі тобі за таке щастя — у мене цілий гусак! Для одного мене! Боже! Спасибі тобі за щедроти твої!»

Щосили періщив коней. Коні не його, тож до вечірньої зорі їх можна не жаліти.