Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

— Хто там? Якого біса?!!

— Вельмишановний пане! Мені потрібне цебро!

— Геть звідси!!! Якщо хтось сюди попхнеться, калюхи випущу на долівку!!!

Ілько тоді пішов повз мешкання Бен Сімхи в заїзд, щоб у стайні взяти цебро для напування коней. І тут двері рипнули і в напівтемряві проходу перед самою стайнею, вже поряд з ним, виріс чорний, у чорному каптані, довгому лапсардаку, у чорних ногавицях, вузьких до колін, у чорній шапці Бен Сімха.

— Ільку! Милий мій хлопчику! Рятуй мене. У нас страшне нещастя! У нас у домі мрець…

— Який мрець? Кого вони вбили?!!

— Той чортів литвин поранив, йому всі зуби висадив, і губи кулею розірвало. Побиті всі і вояки, і погоничі. Всі лежать покотом. Помер у заїзді мірошник. Треба його спекатись, бо знаєш…

— Але ж мій хазяїне! Для чого мірошника викидати? — з півслова зрозумів Ілько Бен Сімху. — Нехай молодиця його поховає.

— Ой вай! З цією молодицею! Молодиця вже їде… Молодиця зараз збирається їхати із тим чортовим лицарем. Білим лицарем.

— З яким білим лицарем?

— Ну той чортів ваш одновірець киянин сидить у корчмі, п’є воду і слухає дуду. Такого ж божевільного, як і він сам. А той другий лицар, що попа давав усім і припинив веремію, наскочив на мірошничиху в комірчині і вже її забирає із собою. Вона послала мене по речі, щоб я приніс з їхньої кімнати. Я туди, а там цей мірошник уже холодний. Уявляєш, що буде? Вона поїде з цим песиголовцем… А я?.. А мені?.. Ти знаєш, бідному юдею тут пропасти… зразу і все, і немає! З’їдять! Скажуть, що це я його отруїв чи вбив, щоб пограбувати. Що я тут вертеп влаштував, і мене тоді… Ой! Не треба казати… У мене ж діти. Ой! — І він схопився в розпачі за голову. — У мене мало що жінка! У мене ж горе — одні доньки! Слухай, Ільку, я тобі даю наперед за цілий рік платню. За цілий рік! І за той даю! Ось тобі — дивись! — І Бен Сімха витяг з-за пазухи невеличкий гаманець-кошіль і побрязкотів монетами. Він розв’язав шворку і висипав на долоню кілька срібних празьких грошів. — Бачиш? Бачиш — я тебе не кривджу! А ти порятуй мене від того мірошника.

— Як порятувати?

— А ось як! Бери запрягай мірошникових коней у його воза, садови на воза. Натягни на нього якусь свиту і… чи шапку, чи бриль… ну, щоб лице погано було видно. Сідай поруч, бери у руки віжки і виїзди із заїзду… Коли від’їдеш подалі і вже настане вечір, то кидай і коней, і воза, і мірошника і тікай куди хочеш! Тільки молю тебе: нічого не бери з воза і від мірошника. Тоді на тобі не буде ні гріха, ні знаку, ні прокляття… Зрозумів?

— Не дуже зрозумів, але зроблю… Може, мені вивезти і Ляха на цьому возі?

— О ні! Боронь Боже! З Ляхом не треба!.. Лях відповідає за чужі воли, за коня. Не дай Боже!.. Дивись тільки не запряжи чужих коней у мірошникового воза.

— Але мені ще треба воду віднести, воду для коня того Чорного витязя. Бо цей Чорний страшний дуже.

— Так! О, той Чорний справді страшний і, певно, нікого з людей не боїться… Бо так відверто на себе стільки золота почепити?.. Я про нього чув уже. Коли в нього настрій, проти нього рівного немає воїна. Він, кажуть, найкращий київський лучник. І шаблею січе, мов бритвою голить. І мечем. І стрілою на звук у темряві поцілить точно. Кажуть, на ведмедя за Ірпенем з одним ножем ходив. А вовків голими руками душив… Але все одно він якийсь наврочений і божевільний… Так що ти неси воду його коневі.

Ілько поніс цебро.

Як напоїв коня, то зазирнув у вікно.

Ілько побачив, що на всьому столі свічки мерехтять, коливаються тріпотливими вогниками. Сидить за столом, склавши руки на грудях, цей чорноокий та блідолиций. А поруч нього стоїть дудар у подертій свиті і все виводить ту саму мелодію: