Розділ «Юр Логвин Закляття відьмака»

— А ти знаєш, мій господине, до кого мене кличуть?

— До кого б не кликали — іди!

— Мій боярине, мене кличуть на хутір до його доньки.

— Ну то йди мерщій… — мляво проказав боярин Сергій і заходився дорубувати вербові лозини.

Не хотілось Окиші йти на хутір до панночки. Їй-богу, йому тут було пречудово. Кожен день можна келих перехилити. І черево не порожнє. Щось йому здалось дивним у цьому запрошенні. Може, з дві версти треба було тьопати до хутора, на якому тепер жили донька Лицаря, її мамка і старезний дідуган-пасічник. Бо на тому хуторі і колоди з бджолами зимували. Як і хутір боярина Сергія, цей хутір зрубано на дуже зручному місці. І не можна до нього підійти непомітно ані від лугу, ані від болітця, ані від ручая.

Завели лікаря Окишу до світлиці. І побачив він, що лежить на широченнім ліжку тендітна, синьоока панночка. Ну така тендітна, така маленька, просто дитина. Личко в неї біле як крейда, темні кола під очима. На лівій вилиці розплився темно-фіалковою квіткою добрий синець, через чоло навкісно червоніла смуга здертої шкіри. Лежала вона якось незручно, виставивши лівицю подалі від тулуба. Коли Окиша вступив до світлиці, то помітив, що на побілених стінах в кількох місцях були бризки чи вином, чи кров’ю. Але згори зашмаровані крейдою, свіжою, яка ще добре й не висохла. Окиша привітався з панночкою. Вона щось прошепотіла смажними вустами й заплакала. Тоді Окиша заходився оглядати і обмацувати її руки й ноги. При кожнім дотику панночка скрикувала і стогнала. Лікар відхилив барвисте покривало, підняв поділ її довгої сорочки. Литки, й коліна, й стегна в синцях та смугах, ніби її шмагали канчуком. Тоді він швидко обтяг тонке полотно вниз, до самісіньких кісточок. Рвучко повернувся до жінки, що стояла поруч, закусивши губи. Порухом голови Окиша викликав її в сіни:

— Що трапилось?

Опустивши очі додолу, мамка крізь зуби відповіла:

— Їі мордував батько… Через ту відьму… На ній зло зганяв за матір… за покійницю… Я його благала, молила, щоб він мене забив, ніж отак її мордує… А він мене й пальцем… У неї, здається, ребра поламані… Він її ногами…

Окиша лише пожував повітря губами, бо хотів сказати: де ж воно, те лицарство… де ж вона, та шляхетність?.. Та враз змикитив: не варто пхатися в чужі лиха, та ще й у римо-католицькі. Є кому займатись Лицаревими брудними справами. Он скільки ксьондзів налізло до Києва.

— І ключиця, здається, в неї зламана… бо він так її шваргонув, вона аж закричала… І рука в неї після того вже… І по персах він її бив…

— То як же вчинимо?.. Я не можу призначити ані мастила, ані лубу накласти, якщо, не дай Боже, там щось із кісткою. Якщо я не бачив…

— Господине лікарю! Присягайсь, що мовчатимеш, що нікому не скажеш, що бачив її нагу! — Мамка заплакала, голосно зашморгала носом.

— Ну як так, то, може, й того не треба?

— Ні, мій господине! Якщо ти сказав спочатку, що треба… то, значить, треба… Я тебе покличу…

Коли стояв у сінях, то із світлиці долинав голос мамки, лагідний, благальний, щось терпляче й довго витлумачував… Нараз голос замовк.

Окиша вже хотів забрати свою важку торбу з ослінчика в сінях і йти геть, як двері розчинились і мамка, плачучи, покликала його:

— Заходь, господине… Вона тебе не стидається, і слова, каже, не треба давати тобі, щоб мовчав…

Лікар підійшов до ліжка і став. Мамка допомогла панночці, маленькій, такій всій округлій, без жодного гострого суглоба, сісти на широченнім ліжку. Як панночка сіла, мамка стягла з неї сорочку найтоншого, яке тільки може бути, полотна.

Окиша аж відступив на два кроки, як відкрилось йому все її тіло. І сторчливі перса, і плаский живіт, і округлі, наче литі, стегна — все було геть у синцях і саднах.