Розділ «Оповіді визволителя»

— Це я-то шмаркач? Добре ж... — Він підняв автомата. — А ну працювати... Мерщій... Ви у мене...

Артилерист взявся за ручки:

— Пішли... На біса з бараном розбиратися. Посадять його сьогодні... Ти вже на мій досвід покладися...

Ми почвалали до каналізаційного люку.

— Закладе! — Впевнено відрізав артилерист.

— Нє, — заперечив я, — попсихує, до вечора відійде.

— Ну, подивишся.

— Чуєш, контра недобита, так чому ж, по-твоєму, комунізму ніколи не буде?

— А тому не буде... Тільки ти ноші не кидай! А тому не буде, що не потрібен він, цей самий комунізм, нашій партії комуністичній та її ленінському Центральному Комітету.

— Брешеш, контра!

— Сопи в дві дірки, псих нещасний. Вгамуйся, не кричи. По дорозі туди неможливо з тобою розмовляти. Потерпи, зараз розвантажимося, я тобі дам.

Розвантажилися.

— Так ось, уяви собі, що комунізм настане завтра вранці.

— Та ні, це неможливо, — обірвав я, — потрібно спочатку матеріально-технічну базу побудувати.

— А ти уяви собі, що тисяча дев’ятсот вісімдесятий рік настав, і Комуністична партія, як обіцяла, цю саму базу створила. Так ось, що, власне, звичайний наш стандартний секретар райкому матиме від цього самого комунізму? Га? Ікри вдосталь? Так у нього її й зараз хоч греблю гати. Машину? Так у нього дві персональні «Волги» і приватна про запас. Медобслуговування? Так у нього всі медикаменти лише іноземні. Жратва? Баби? Дача? Так це все у нього є. Так що нічого нового він, наш дорогий секретар райкому самого зачуханого, від комунізму не отримає. А що він втрачає? А все втрачає! Так він на Чорноморському узбережжі на кращих курортах пузо гріє, а при комунізмі всі рівні, як в лазні, не вистачить всім місця на тому пляжі. Або, припустимо, достаток продуктів, бери в магазині, що хочеш і скільки хочеш, і черги там навіть не буде; так все одно ж клопоти — сходи та візьми. А навіщо йому це, коли холуї йому все на цирлах сьогодні будуть носити; навіщо йому таке завтра, коли сьогодні краще? Він при комунізмі все втратить: і дачу, і лікарів персональних, і холуїв, і держиморду з охорони. Так що на рівні райкому навіть немає у них зацікавленості в тому, щоб комунізм настав завтра, і післязавтра також не хочеться. А вже таким Якубовським та Гречкам він і поготів не потрібен. Бачив, як на Китай накинулися, — мовляв, в Китаї зрівнялівка, все в однакових штанях ходять. А ми ж як при комунізмі жити будемо? Буде мода чи ні? Коли не буде моди, всі будемо в арештантських тілогрійках ходити? Партія говорить: ні. А як тоді всіх модним одягом забезпечити, коли він безкоштовний і кожен бере скільки хоче? Та де ж на всіх баб лисячих шуб та песців набрати? Ось дружина Якубовського кожного дня горностаєві шуби змінює. А коли завтра комунізм раптом настане, чи зможеш ти довести доярці Марусі, що її стегна гірші, ніж у цієї старої дурепи, і що її становище в суспільстві менш почесне? Маруська баба молода, їй також горностая подавай, і золото, і діаманти. А ти думаєш, видра Якубовська сама свої хутра та діаманти без бою віддасть? Ось і не хочуть вони, щоб завтра комунізм настав, і все тут. Тому історичний період придуманий. Леніна читав? Коли він нам комунізм обіцяв? Через десять-п’ятнадцять років. Так? А Сталін? Також через десять-п’ятнадцять, іноді через двадцять. А Микита? Через двадцять. І вся комуністична партія народу клялася, що цього разу не обдурить. Ти думаєш, прийде цей самий тисяча дев’ятсот вісімдесятий рік — буде комунізм? А дідька лисого! Можливо, думаєш, хтось вимагатиме від комуністичної партії відповіді за брехню? Ніхто не вимагатиме! А замислювався ти, бісів розвіднику, чому саме п’ятнадцять-двадцять років всі правителі обіцяють? А це щоб самому встигнути пожити всмак, і щоб в той же час народ сподіватися не перестав. А ще щоб встигли всі ці обіцянки забутися. Хто зараз згадає, що там Ленін обіцяв? І тисяча дев’ятсот вісімдесятий рік прийде — зовсім ніхто не згадає, що час той підійшов, пора б і відповідь тримати! За такі речі комуністичну партію і судити б слід було!

— Сам-то ти комуніст?

— Не комуніст, а член партії. Пора різницю розуміти!

Він замовк, ми більше не розмовляли до самого вечора.

5

Під вечір ми-таки добралися до дна, вичерпали все. Під самий кінець роботи на стежці з’явилася худа зморшкувата особа в розкішній шубі. Йшла вона в супроводі єфрейтора. Цього разу єфрейтор був зовсім не паном, а холопом.