Розділ «Оповіді визволителя»

У губарів дача командного складу Варшавського Договору була відома під поганим ім’ям «Комунізм». Важко сказати, чому її так назвали — можливо, через плакат при в’їзді на дачу, можливо, за красу того місця, а ще, може статися, за органічне поєднання краси і лайна.

А лайна було багато.

— Чи глибока яма? — Цікавиться узбек, військовий будівельник.

— До центру землі.

— Так можна ж було трубу зробити і з’єднати з міською каналізацією!

— Це у них така система просто для безпеки придумана, а то раптом якийсь секретний папір впаде, що тоді? Ворог не дрімає. Ворог всі канали використовує. Ось і придумана тут замкнута система, щоб витоку інформації не було!

— Ні фіга-то ви, хлопці, не розумієте, — підвів резюме миршавий артилерист, — така система придумана просто для збереження генеральського екскременту, бо він тут калорійний, не те що у нас з вами. Який стіл — такий і стул! Коли б якомусь садівникові дали стільки першокласного екскременту, він би нашу батьківщину в століттях високими врожаями прославив!

— Досить теревенити! — Перервав дискусію конвойний.

Добре, коли тебе конвоює свій брат-курсант з твого училища. Життя зовсім інше. Він, звичайно, знає, що коли хто помітить поблажки з боку конвою арештантам, то конвойний після зміни займе місце на губі разом з тими, кого він щойно охороняв. І все-таки свій брат в малинових погонах — це куди краще, ніж ракетники чи авіація. Ще непогано, коли охорону несуть нехай і не свої хлопці, проте досвідчені — третій чи четвертий курс. Ті хоч і не свої, одначе вже на губі хоч разок та посиділи. Ті розуміють, що до чого.

Найгірше, коли охороняють шмаркачі, та ще й чужі. Перволітки завжди дурні та люті. Вони інструкції розуміють дослівно. Саме один з таких і дістався нам сьогодні.

Високий, мордатий, по заправці видно — перволіток, та ще все у нього нове: і шинель, і шапка, і чоботи. У того, хто послужив, так не буває. У нього що-небудь одне може бути новим: або шинель, або чоботи, або ремінь. Коли все нове — значить, жовторотий. А емблеми у нього військ зв’язку. У Києві це може означати Київське вище інженерне радіотехнічне училище — КВІРТУ. Його курсантів у Києві інакше як квіртанутими ніхто й не кличе.

Квіртанутий, здається, починає злитися. Пора, значить, і за роботу.

Отже, починаємо трудовий день в комунізмі. Один лайно насосом качає, інші четверо тягають смердючу рідину до генеральського саду. У напарники мені попався той миршавий курсант-артилерист, найдосвідченіший серед нас. Робота була явно понад його силу. І коли ми тягли навантажені ноші, він весь червонів і кректав — здавалося, ось-ось не витримає. Допомогти йому я нічим не міг, сам тягнув ледь-ледь за свої ручки. Вантажити менше ми не могли, тому що друга пара відразу піднімала шум, а конвойний погрожував доповісти кому слід.

Хлопця, однак, необхідно було підтримати, коли не ділом, то хоч словом. При навантажених ношах це було абсолютно неможливим, а на зворотному шляху — цілком. Та й відходили ми метрів на триста від смердючого люка і від конвойного, так що говорити було можна.

— Чуєш, артилерія, тобі ще скільки сидіти? — Почав я після того, як ми вивалили перші ноші під стару яблуню.

— Все, я вже відсидів, — мляво відповів він, — коли тільки сьогодні Дії не заробимо.

— Щасливий ти! Чуєш, бог війни, а тобі до золотих погонів багато ще?

— Все уже.

— Як все? — Не втямив я.

— А так, все. Наказ вже три дні як в Москві. Підпише міністр сьогодні — ось тобі й золоті погони; а можливо, він завтра підпише, значить, я завтра офіцером стану.