Розділ без назви (9)

Кров поволі стікала з моєї руки… Крап, крап… І падала додолу. А я дивився на те й не міг вимовити й слова. Десь здалеку чувся крик Климовича й тієї жінки. Крик, від якого все холоне. За моєю спиною стояв Криж, сміявся (ні, реготав!) і наказував припинити розслідування. А я стояв мовчки, дивився на кров, що стікала з моєї руки, і не міг промовити нічого… Не міг навіть крикнути. Десь неподалік гралася Катя.

— Я ніколи тобі того не забуду! — кричала вона мені час до часу. А потім реготала. Таким страшним і моторошним сміхом. Відтак просто шкірилася, показуючи свої гострі кутні зуби.

— Я тобі ніколи цього не забуду! Ніколи! — То вже несамовито кричала Ліза. Чого вона мені ніколи не забуде? Я ж пам’ятатиму її твердий, холоднокровний і жорстокий погляд… У її руці зблиснув ніж. Ліза поволі наближалася. Бліда, мов смерть. Мов моя смерть…

Страх прибив мене до землі. Я стояв, і з моєї руки капала кров. Крап, крап. Я підвів руки до очей. Одна з них повністю була яскраво-червоного кольору. На другій руці теж просочилося кілька крапель червонуватої рідини.

Я помітив, що Ліза десь зникла. Лише Катя знову щось викрикувала мені. Я вже не міг почути, що саме. То був приглушений голос, немов вона кричала десь здалеку. Несподівано Лізина сестра з’явилася просто переді мною. Дівчина увійшла в моє тіло. Її голос раптом прозвучав зовсім близько. У моїй голові. Що вона мені кричала? Я не міг зрозуміти. Не міг і зовсім не хотів. Натомість у роті з’явився присмак крові. І чомусь здавалося, що то була не моя кров, а її…

Крап, крап, крап…

***

— Сніданок уже готовий, — почув я Лізин голос, щойно розплющив очі. — Я вже дзвонила Малашку. Він просив привезти листа у відділок. Ти вже встаєш? Поїдемо зараз разом? — Вона сиділа біля мене на ліжку.

Я примружився від яскравого ранкового світла. «Нарешті ранок!» Я ствердно хитнув головою, насправді не надто зрозумівши те, що вона мені щойно сказала. Голова ще була мов у тумані. Я поволі починав пригадувати все, що трапилося напередодні. Відтак згадав свій сон, і мені стало неприємно. Ще зо хвилину я намагався второпати, чи то дійсно було марення. «Так», — нарешті заспокоїв я себе.

— З тобою все гаразд? — Ліза вже починала одягатися.

Я вкотре ствердно похитав головою.

— Котра година?

— Уже пів на дев’яту. Ти встаєш?

— Так, зараз встаю.

— Я на кухню. — Вона швидко вийшла з кімнати.

Ліза поспішала. Не треба було навіть запитувати: я цілком був певен, що вона не припиняє думати про Катю.

Я поволі підвівся з ліжка.

Туман у голові починав розсіюватися. Повільно поплентався у ванну. Під час гоління порізався. На шкірі виступила яскраво-червона смужка, яку я негайно змив із себе. Подивився в дзеркало. Поріз виявився сильним. На обличчі знову виступила кров. Я ще раз змив водою. Здається, припинилося. Доголившись, я поспішив на кухню.

— Що це в тебе? — Ліза подивилася на моє обличчя.

— Що там таке? — Серце чомусь йойкнуло.