Розділ без назви (9)

Але ми з Лізою не були налаштовані відступати. Зачекавши, доки скінчиться тренування, ми пішли за ними. Пара ще зайшла в кафе, яке ми обережно перевірили: Каті з ними не було. Потім, на жаль, вони просто попрямували додому. Ми провели їх аж до будинку.

За деякий час у квартирі, яку вони знімали, увімкнулося світло. Ми не були певні, але складалося враження, що, крім них, там дійсно нікого не було. Та це не означало, що вони нічого не знають про Лізину сестру. Ми ж бо пам’ятали, що в Каті є якийсь знайомий на ім’я Олег. І то був спільний знайомий Каті, Світлани й Вови. Ми вирішили, що наступного дня знову стежитимемо за цією парочкою.

***

— Мені страшно, — мовила Ліза й пригорнулася до мене.

— Не бійся, кицюню, ми ж удвох. Нам ніхто не страшний, правда ж? — Я розумів її, адже ми йшли пізно ввечері ще зовсім недавно таким спокійним, а тепер таким небезпечним містом. Мені самому було вкрай лячно. Парком вирішили не йти.

— Вбивця завжди вертається на місце злочину, — сказав я.

— Ти знаєш, я б навіть удень зараз не пішла тією дорогою. Навіть думати страшно про те, що там трапилося минулої ночі.

На це я нічого не відповів. Зараз був не той момент, щоби про це згадувати. Ми йшли фактично порожнім містом. Страшна новина швидко поширилась, і тепер на вулиці майже нікого не було. Лише де-не-де з’являлися поодинокі перехожі, які швиденько намагалися заховатися по домівках. І ніхто не йшов сам. До зупинки нам потрібно було йти ще хвилин десять. Вирішили сідати біля ЦУМу, адже там, напевне, ще мали бути хоч якісь люди. Зараз усе ж доводилося проходити біля парку.

— Не бійся, усе буде гаразд. — Я поцілував її в щічку, потім в губи й міцніше притиснув до себе.

— Знаєш, мені найбільш страшно йти нашим районом. — Вона чомусь подивилася мені у вічі.

— Не хвилюйся, усе буде гаразд. Ми нормально доберемося додому.

— Переночуєш сьогодні в мене, добре?

Я всміхнувся.

— А тобі нізащо у світі не вдасться випхати мене з дому.

Ліза теж усміхнулася.

— Я так і підозрювала.

Раптом мій слух уловив ледь чутне шурхотіння, що донеслося з боку парку. Я притих і напружився. Озирнувся. Ліза принишкла. Ми зупинилися.

— Що? — злякано запитала вона.

— Тихо, — сказав я пошепки, приклавши палець до рота. — Там був якийсь шум. Чуєш? Ось знову!

— Ні, я не чую. — І вона теж уважніше прислухалася. Нове шурхотіння долинуло знову. Правда, уже ніби ближче. Відтак запанувала страшна, напружена тиша.