Розділ без назви (9)

Я повів плечима.

— Не кажуть поки нічого. Вони надто приголомшені.

Я увійшов і стомлено поплентався до вітальні. Сьогодні був надзвичайно насичений день. Звісно, він іще не закінчився й ще могло трапитися будь-що. Але про це не хотілося думати. Ліза зачинила двері й пішла за мною. Вона виглядала дуже рішучою.

— Ми мусимо знайти Катю, — сказала вона твердо й таким самим безкомпромісним поглядом глянула на мене.

Я зітхнув і взяв її за руки.

— Серденько, її шукає вся наша поліція…

— Погано вони шукають, якщо й досі не знайшли. Що то взагалі за поліція? Ти подивись, Федюкевич, якому я так довіряла, з яким виховувала важких дітей у школі, і той виявився «перевертнем у погонах»…

На цих словах я відразу ж згадав, що Заречнюк міг шантажувати когось із тих, що потрапили в список для програми про «перевертнів у погонах». Тепер мені стало зрозуміло: він мав шантажувати Федюкевича! З Малашком у нього нічого не вийшло, тому він почав опрацьовувати дільничного поліціянта. Тому вони з Крижем його й убили.

Дівчина Заречнюка могла стати свідком або щось типу того, і вони її прибрали. Щоправда, до чого тут убивства Климовича й тієї жінки, я не міг збагнути. Єдиним поясненням для мене стало те, що хвора психіка Крижа не витримала й зламалася. Затим він просто не міг стриматися, аби не вбити. Я відразу ж поділився цими думками з Лізою. Вона теж вирішила, що все те було цілком логічним. А все ж її найбільше цікавила Катя. Які б не були причини всіх тих смертей, а життя Каті все ж лишалось у небезпеці доти, доки вона не буде з нами. Я погоджувався з Лізою, але нічого не міг їй запропонувати.

Ми провели зо дві години, розмірковуючи про те, де і з ким вона могла бути. Але, на жаль, так і не досягли бажаного результату. Єдиним варіантом для нас були Світлана й Вова — ті друзі Каті, яких Ліза так не любила. Щоправда, поліція вже допитувала цих двох. Незважаючи на це, ми вирішили самі розпитати їх іще раз. Відкладати не стали.

Надворі вечоріло, проте Лізу це не спиняло. Я теж був переконаний: що швидше ми знайдемо дівчину, то краще.

Близько сьомої нам вдалося спіймати обох у спортивній школі, де ті проводили тренування для маленьких дітей. Ліза ледь не силою виштовхала приятелів сестри за двері. Діти з подивом подивилися нам услід. Світлана лише встигла наказати їм виконувати розминку.

— Де Катя? — підійшов я до хлопця. Свєта стояла неподалік. Біля неї зупинилася Ліза. Парочка зрозуміла, що ми настроєні надзвичайно рішуче.

— Ми вже розповідали поліції, що не знаємо, — промимрив пацан.

— Чуєш, ти! — Я притиснув його до стіни, той навіть не пручався. — Ти негайно скажеш нам, де зараз дівчина, зрозуміло?

Почулися кроки. Я був змушений послабити хватку. Хлопець відмахнувся й обсмикав одяг. Озирнувся, чи ніхто не бачив інциденту. Дівчина ж стояла мовчки і якось зверхньо дивилася на Лізу.

— Ми не знаємо, де Катя, чи ви глухі? — втрутилася Свєта. Вона видавалася надзвичайно спокійною.

— Ви обоє брешете, і ми це чудово знаємо. — Ліза подивилася дівчині прямо в очі. Та відвела погляд. — Що, не можеш дивитися мені в очі?

— Ви самі винні, що вона втекла. Не можна так підставляти власну сестру. Ви самі винні, — повторила дівчина, намагаючись уникнути Лізиного погляду, що беззаперечно свідчило про те, що вона бреше. — У нас починається тренування. Ми отримуємо за це гроші й не можемо спізнюватися, тож вибачте.

І вони обоє швидко пішли. Якби поряд більше нікого не було, я б притиснув їх до стіни й вибив би зізнання, та на нас і без того вже дивилися підозріло. Свєта й Вова увійшли в зал. Розпочалося заняття.