Розділ без назви (9)

— Кров на щоці. Ти порізався? — Вона підійшла й спробувала витерти. — Уже трохи засохло. Треба, щоб ти потім витер вологою серветкою. Або краще промий перекисом.

Я відмахнувся: мовляв, усе гаразд. Ми снідали мовчки. Я звернув увагу, що Лізині думки далеко: вона розмірковувала про Катю. Мені ж усе ще було не по собі від нічного марення. Після сніданку ми швиденько зібралися.

— Я вже поклав листа, — сказав я Лізі, помітивши, що вона щось шукає в коридорі.

— Так? Добре. Назаре… Потім знову підемо до Свєти й Вови. Я відчуваю, що вони знають, де Катя.

— І мені так здається. Ну що, ходімо? — Я вже був готовий. Листа я поклав у свій наплічник.

Ліза схопила сумку й пішла до виходу. Перед дверима ми спинилися. Лише годину тому ми чули, як сусіди поспішали на роботу. Ще півгодини тому в під’їзді було вельми людно. Та не зараз. Я тихенько поглянув у вічко дверей. Нікого не було. Я здивувався, наскільки рішуче Ліза відчинила двері.

***

Тепер було небезпечно блукати містом. Усі на нього полювали. Поліція відправила його фото в усі засоби масової інформації. І не лише місцеві та обласні. Зараз він не міг навіть вийти за продуктами чи в кафе. Мусив переховуватися.

Йому пощастило виготовити новий паспорт та щезнути, сховатися навіть від давніх знайомих. Хоча навіщо йому зараз той новий паспорт? Він йому зараз не міг допомогти. Навряд хтось узагалі захотів би його в такий момент виручити. Здавалося, уся країна, кожне живе створіння шукає його. Так несподівано він став ворогом номер один для всіх. Страшно було навіть думати, що б із ним зробили, якби впіймали.

Криж навіть придумати не міг, де далі ховатися. Зовсім скоро він стане справжнісіньким безхатченком (він це розумів), і ніхто його не врятує. Ніхто, власне, НЕ ЗАХОЧЕ його порятувати. Хотілося б йому глянути в обличчя того психа, який зчинив усе те в місті. Хотілося б подивитися на того, завдяки кому він тепер змушений ось так тинятися. Дарма він не купив собі якоїсь перуки чи хоча б фарби.

Той старий занедбаний готель, у якому було так зручно ховатися, тепер перестав бути його схованкою. Дуже скоро там з’явився «мусор». Він ледь устиг звідти втекти. Клятий адміністратор заклав! А він же дав стільки грошей, аби ця гадина мовчала! Щоправда, тоді той придурок не знав про психічно неврівноважену людину, що блукає містом. Але те кляте телебачення зробило його персоною нон ґрата всюди.

Єдиний вихід для нього — знайти справжнього злочинця. Але тепер, на жаль, він не міг убити його власноруч. Зараз йому потрібно було довести власну невинність. І лише спіймавши ту наволоч, Криж міг того досягти. Але ж як знайти голку в копиці сіна?..

***

— Узагалі-то, у нас є ще одна досить неприємна для вас новина. — Ярик поглянув на Малашка й продовжив. Ми з Лізою напружилися.

— Пам’ятаєте, на місці вбивства Заречнюка ми знайшли невідомі відбитки пальців? Так ось. — Ярик ніби дещо завагався. — Дані про ці відбитки зникли.

— Тобто зникли? — Ми спершу навіть не зрозуміли значення тих слів.

— Та ось так, — невесело промовив Малашко. — Ми підозрюємо, що їх викрав Федюкевич. Певно, захищаючи Крижа. Хоча однаково незрозуміло навіщо, адже відбитки не належать Крижу.

— Стоп. Я щось узагалі нічого не вловлюю. Як вони можуть не належати Крижеві, якщо вбивця — він?

— Ну, не забувайте, що була ще жінка. Виходить, що відбитки її. — Ярик перебирав купку паперів, що зібралася на його столі. — Цілком можливо, власне, що він захищав ту нашу примарну жіночку. Хай їй грець! Хто б це міг бути?! Абсолютно ніяких зачіпок, нічого, що б могло вивести на її слід. Не Криж, а оця-от жіночка для мене — справжнісінька таємниця!

— Так, та жінка й справді немов фантом. Є лише її відбитки, волосся й усвідомлення того, що вона там була. Але хто ж це? — Я зрозумів, що розмірковую вголос.