Розділ без назви (9)

Я лише зітхнув, бо не знав, що відповісти. Сів поряд.

— І Катя ще й досі не знайшлася. Навіть не маю уявлення, що робити далі. Назаре, мені здається, що я скоро збожеволію. — Вона нервово похитала головою. — Я не можу більше цього всього терпіти.

— Не кажи так. Скоро все буде гаразд. — Я обійняв її та поцілував.

— Гаразд? Ти думаєш, це можливо? — якось зовсім кволо перепитала Ліза.

— Ми ще навіть не знаємо, хто вбивця. Можливо, це був хтось інший.

— Хтось інший? Назаре, ти бачив це тіло? З ним розправилися так само, як і з Климовичем. Ти дійсно вважаєш, що це хтось інший?!

— Лізо, заспокойся. Панікою ти не допоможеш. Треба триматися. Ми мусимо триматися. — Я знову важко зітхнув. Насправжки я не знав, що ще можна їй сказати, як підбадьорити. Несподівано для самого себе я всміхнувся.

— Що? Чому ти смієшся?

— Сам не знаю. — Я всміхнувся ще ширше. — Вибач, певно, нерви вже здають. — Я ледь не зареготав. — Вибач. — Нарешті мені вдалося себе опанувати. — Просто все це так несподівано звалилося на голову. Ну, уяви: у Рівному маніяк! Тихе, спокійне, нудне місто. А тут раптом маніяк. А ми в центрі подій.

— Не смішно, — сухо відрізала кохана.

Вона вже знала новину про Федювевича та Крижа. Її дивувало, що я й досі нічого не розповів Ярикові та Малашку. Але насправді я просто боявся. Раптом вони всі пов’язані? Я не вірив нікому з них. Ліза ж наполягала на тому, щоб усе розповісти. Сьогодні Федюкевич, як, власне, і завжди, поводився цілком спокійно. Він абсолютно нічим себе не виказував. Я ж натомість вирішив за ним спостерігати.

Ліза таки погодилася прийняти заспокійливе. Скоро вона заснула, а я вирішив повернувся на місце злочину. Надто вже мені було цікаво, що там відбувається. Я мусив усе те знати.

***

Як зрозумів, нічого особливого я не пропустив. Поліція нарешті загнала людей за стрічку огорожі. Але від цього натовпу не поменшало. Здавалося, навпаки, він збільшився.

Тут працювала преса. Телебачення й газети. Звісно, це резонансна справа. Особливо для нашого невеликого тихого міста. Я б не здивувався, якби скоро сюди примчали репортери з інших міст України. Скоріше за все, з Києва. Власне, так далі й трапилося. Зовсім скоро.

А наразі Малашко давав інтерв’ю рівненському тележурналістові. Як я встиг почути, слідчий не дав якогось конкретного пояснення тому, що відбувається. Він лише попросив громадян бути обачнішими й не виходити на вулицю в темну пору. Особливо радив не ходити поодинці. Думаю, народ обов’язково дослухається до його порад. Цікаво, коли поліція про це говорить у спокійні дні, ніхто особливо до цього не прислухається, але варто, щоби сталося щось страшне, як усі одразу ж стають обережними. Чому не можна бути обачними постійно?..

А ще я повністю упевнився в тому, що то діяв маніяк. Це вже було, на жаль, незаперечним фактом. І, як я зрозумів, Малашко про те оголосив усьому місту. Так, тепер народ точно боятиметься блукати нічним Рівним. Принаймні доти, доки вбивцю не схоплять. У наших руках був козир: ми знали, хто вбивця.

Нарешті я підійшов зовсім близько. Мені назустріч вийшов Ярик.

— Ну що, це той самий убивця?

— На жаль, дуже схоже на те. Ми вважаємо, це маніяк.