Розділ без назви (8)

— Дивно якось усе це, — мовила одна, видихаючи дим.

Друга ще раз уважно перечитала написане. У подруги було нашкрябане те саме.

— А мені здається, нічого дивного. Почерк хіба що трохи незграбний, та ти ж знаєш, як вони «люблять» писати.

— Певно, писав Тарик. Після перелому руки він узагалі розучився це робити. — Обидві зареготали. — А все ж я не пригадую, щоб пацани колись ось так призначали нам зустріч. Що, не можна було просто підійти та домовитися?

— Та що ти ниєш? Ну, захотілось їм так погратися. Що ж тут такого? — Вона запалила наступну цигарку.

Біля дверей щось зашаруділо, мовби хтось їх зачинив.

— Ти це чула? — Обидві кинулися до виходу, та було вже зачинено.

— Тарику, це ти? — У відповідь почулися лише швидкі спокійні кроки.

— Вовка?!

— Пацани, це не смішно! Відчиніть негайно! — Дівчата щосили затарабанили по дерев’яних дверях. — Ви що, з глузду з’їхали?! Я ж боюся закритих приміщень!

— Ви, придурки, негайно відчиніть! Це не смішно!.. От ідіоти! — уже мовила вона більше до подруги, аніж до хлопців.

— Фу, як смердить! Що це?

Вони підбігли до місця, де колись було вікно. У ніс різко вдарив запах диму, чулося, як тріщить підпалене дерево. Дівчата заверещали ще дужче. Ще дужче почали гримати у двері й просити, щоби їх випустили. Та, крім шуму вогню, більше нічого не можна було почути…

Пізніше поліція та пожежники повідомлять, що двері старої занедбаної халупи заклинило. Від недбалого поводження з цигарками та сірниками зчинилася пожежа… Давно вже те було…

Дитина так і не видала своїх кривдників. Та й навіщо? Вони вже ніколи її не потурбують…

Бліде сяйво ліхтаря чудово освічувало тіло. Він просто сидів і, немов зачарований, дивився на нього. Тепер на його обличчі сяяла спокійна умиротворена усмішка. На чолі проступило кілька краплинок поту. Ніч виявилася млосною. Він так би й сидів. Але сама справа була незавершеною.

Убивця дістав невеликий гострий ніж. Затим виклав перед собою лезо. Доводилося працювати в рукавичках. Йому не дуже те подобалося. Точнісінько як секс із презервативом. Але все це було задля власної безпеки. Уперше та вдруге він надто ризикував. Але не сьогодні. Цього разу він усе зробить ідеально. Тепер він постійно носив зі собою рукавички. А раптом видасться чудова можливість? Нагода завжди трапляється несподівано. Отже, завше слід бути напоготові. Так само, як із тим чоловіком. Дивно, такий кремезний чоловік. А так його злякався. Він посміхнувся, згадуючи вираз обличчя того здоровила. Такий наляканий! Тоді він теж поспішив. Зарубав його надто швидко.

Цієї ночі він усе робить краще: спершу кілька разів ударив жінку ножем у живіт. Почекав, поки вона помре. А разом із тим надумав, що робити далі. Таке велике задоволення не терпить поспіху. Коли хочеш отримати справжню насолоду, поспіх лише заважає. Який сенс убивати людину, штовхнувши її з даху, скажімо? Вона пролетить кілька десятків метрів, удариться об землю — й усе. А далі що? Поки спустишся до неї, хтось уже може з’явитися. Втрачається купа задоволення. Ні, так не цікаво. Якщо вже братися за справу, то братися…

Він іще трохи помилувався тілом. Торкнувся шиї, рук… Вони вже холонули. Таке приємне відчуття. Особливо в таку парку ніч.

На мить підвівся, укотре обережно перевіряючи, чи немає нікого поблизу. Відтак нахилив шию спершу праворуч, потім ліворуч, розминаючи. Знову спокійно оглянув труп. Стягнув із нього одяг. Тепер то було зовсім безпорадне голе тіло. У животі червоніли майже засохлі рани.