Розділ без назви (8)

Ліза сприйняла цю новину якось дивно. Здавалося, кожна нова смерть шокувала її все менше. Вона лише зітхнула й узагалі нічого не сказала. Я знав, що вона мала на думці. Останнім часом Ліза могла думати лише про сестру. Її не полишала надія, що дівчина просто біситься через те, що з нею так повелися, і не хоче вертатися додому. Я знав напевне, що вона жива. Я просто це знав. Її поява — то була лише справа часу. «Катя-кат-Катя-Катерина. Катя-кат»…

Я забіг додому ненадовго. Потрібно лише прихопити кілька речей і повертатися на роботу. Останнім часом мені неприємно залишатися на самоті. Я вже почав думати про те, аби Ліза перебралася до мене. Моя квартира чомусь видавалася такою похмурою. Звісно, у ній не сонячний бік, ще й меблі темні. У мене завжди було темнувато. Але зараз…

Зараз ця темрява гнітила мене, як ніколи. Здавалося, у моєму помешканні завжди безпросвітно. Це неабияк тиснуло на мене. Я роззирнувся в кімнаті. Так, тут надто незатишно. Усе сіре й понуре. Я виглянув із вікна. Дивно, надворі світило сонце, а в мене панувала темрява. Удома. Удома має завжди бути затишно й приємно. Але не в мене. У МЕНЕ ВДОМА ТЕМНО.

Здавалося, ця темрява ввірвалась у моє життя, зручно вмостилась у моє крісло й абсолютно не збиралася йти. Усе це почалося з вівторка. З того самого вівторка, після вбивства Заречнюка. А може, значно раніше? На таке запитання я не міг дати відповіді. Я знав лише одне: ДО МЕНЕ ЗАВІТАЛА ТЕМРЯВА.

Я пройшовся квартирою. Усе мені здавалося непривітним і понурим. Усе. Мимоволі я знову підійшов до вікна. Хотілося побачити хоч краплину світла. Воно там було. Там було, а в мене вдома — ні. Діти безтурботно гралися, їхній безклопітний сміх долинав до мене піснею. Безтурботність… Від мене вона полинула назавжди…

Певний час я просто дивився у двір. Несподівано мій погляд зупинився на знайомій постаті. Федюкевич. Що він тут робить? Тут же не його район. Можливо, він прийшов до мене? Але ж у такому разі він повинен був зателефонувати, бо чудово знав, що о цій порі я мав бути на роботі.

Інстинктивно я заховався за гардиною. Проте дільничний зовсім не дивився в мій бік. Він чекав на когось іншого. Більше того, складалося враження, що він нервується. Раптом поліціянт таки кинув оком у напрямку моєї квартири. Далі відійшов убік, ніби ховаючись за деревами.

Я зачекав кілька хвилин. Скоро Федюкевичу хтось подзвонив, і він пішов у протилежний від мого під’їзду бік. Я вже хотів відійти, але раптом побачив іще одну знайому постать. До болі знайому. Постать пішла за дільничним поліціянтом.

Страшенно заболіла голова.

ДО МЕНЕ УВІРВАЛАСЯ ТЕМРЯВА.

***

Я вийшов із під’їзду й попрямував туди, де зникли двоє моїх знайомих. Обережно завернувши за будинок, пройшов ще трішки й спинився за деревами. Такого побачити я не очікував. Приблизно за три десятки метрів від мене, на лавці на сусідньому подвір’ї, сиділи двоє чоловіків. Я не міг почути, про що вони розмовляють.

Федюкевич мав не надто задоволений вираз обличчя. Уважно озирнувся довкола й дістав маленький пакуночок. Передав ОЛЕГОВІ КРИЖУ, який одразу ж сховав згорток до невеличкої спортивної сумки. Мені здалося, що то могла бути зброя. Вони про щось розмовляли, постійно озираючись. Затим встали й кудись пішли.

Я присів, аби бути певним, що мене точно не помітять. Вони пройшли зовсім близько. Я попрямував за ними. Інтуїція мені підказувала, що йшли до мене. І вкотре вона мене не підвела. Принаймні чоловіки увійшли до мого під’їзду. Я не наважився ввійти за ними. Дуже скоро ці двоє вийшли. На обличчях розчарування: мене ж бо не виявилось удома. Порозмовлявши ще кілька хвилин, вони швидко розійшлися в різні боки.

Тепер я зовсім заплутався. Просто не знав, що мені робити далі. Такого повороту подій я просто не очікував. Я був настільки шокований побаченим, що цілковито забув про ще одну дуже важливу деталь…

***

Сьогодні було парко. Аж занадто. Молодий чоловік середнього зросту худорлявої статури з цікавістю вдивлявся вдалечінь. Він ніяк не міг вирішити, як діяти. Нервуючись, він тер свій золотий перстень. Він завжди так робив, коли хвилювався.

Цікава виходила картина: він стежив за Назаром, а Назар стежив іще за двома типами. До речі, теж йому знайомими. Те, що ці двоє часто спілкувалися, його абсолютно не дивувало. Він уже давно про це знав. З переляканого виразу обличчя Назара ставало зрозумілим: на відміну від нього, Назар про те не знав.

Чоловік посміхнувся. Так, зовсім скоро все має стати відомим. Усе таємне колись випливає назовні. Так буде й цього разу. Його обличчя скривилося від болю. Так, так буде й цього разу…

***