Розділ без назви (7)

— Де Катя? — У голові спалахнула страшна думка.

— Удома. — Ліза затамувала подих.

— Швидко повертайся, але будь обережною.

Ліза відразу схопилася.

— Хоча ні, стривай. Подзвони Антонові, нехай поїде з тобою. Сама не їдь, попроси, нехай приїде сюди. Поясни, що сталося. Та головного, звичайно, не розповідай. — Антон — це чоловік моєї рідної тітки. Він жив разом із моїми племінниками після розлучення з нею.

— Добре, я зараз же йому зателефоную. — Вона вийняла із сумки телефон. — Ти думаєш, він може вдертися до Каті? — Її руки тремтіли, голос дрижав.

— Сподіваюся, що ні. Скоріше, він прийде до мене, щоб добити…

— Що?!

— Але не хвилюйся, я в палаті не сам, тому тут я в безпеці. Телефонуй Антонові, і їдьте негайно додому. Подзвони Каті, скажи, щоб вона нікому не відчиняла.

— Я вважаю, треба негайно повідомити про все це поліцію! — Ліза сиділа біля ліжка, досить близько нахилившись до мене, бліда, як полотно. Ми розмовляли тихо, щоб ніхто випадково не почув.

— Мені дуже не сподобався слідчий, який тоді приїздив.

— Що? Чому? Що в ньому такого було?

— Не знаю, якийсь він був підозрілий. Явно нервувався та забагато випитував. Здається, він не повірив, що я нічого не бачив…

— Невже ти думаєш?..

— Я не знаю насправді, що думати. Мені не хочеться розмірковувати над цим, бо якщо він якось із тим пов’язаний, то мені точно не жити.

— Чому ти так вирішив?!

— Він — мент. Він може з-під землі дістати. Навіть може прийти в лікарню, і його без проблем до мене пропустять…

— Ні, Назаре! Ти що? Не лякай мене так! — У неї ще більше пришвидшилося дихання. Ліза явно дуже злякалася.

— Я не хочу повідомляти в поліцію про те, що сталося. Розумієш чому?

— Так, розумію… Але що ж робитимемо?