Розділ без назви (7)

— Ще не знаю. Головне зараз — подзвони Каті та Антону і їдь швидше додому. За мене не хвилюйся. Тут я в безпеці.

Вона швидко набрала номер Каті… Та навіть після третього довгого дзвінка Ліза не почула відповіді…

***

Катя занепокоєно ходила квартирою. Ліза щойно поїхала з Назаром у лікарню, дівчина ж тепер не знала, куди себе подіти. Надворі гриміло. Час від часу помешкання освітлювалося від блискавки.

Сестра наказала лягати спати. Та хіба ж можна так просто лягти спати після всього, що сьогодні трапилося?! Та й узагалі після всього, що трапилось останнім часом? Спочатку те вбивство, свідком якого став Назар. «Хоча він каже, що нічого не бачив, але ж він усе-таки знайшов той труп», — так вважала Катя. З одного боку, усе те було таким моторошним, з другого, — настільки ж цікавим… Потім отой придурок, який за ними постійно стежить… До речі, з вівторка! Затим Назарові розбірки з ним… Буде що розповісти друзям…

У двері подзвонили. «Цікаво, хто це може бути? Так пізно… Невже Ліза повернулася?» Дівчина побігла до дверей. Пролунав іще один дзвінок, Катя поклала руку на замок… «Стоп. Ліза що, не взяла ключі?..» Катя зіщулилася, подивилась у вічко, проте за дверима було надто темно. «Дивно, — подумалося, — сьогодні ж дядько Василь відремонтував світло. Знову, певно, якийсь придурок викрутив лампочку».

— Хто там? — крикнула вона. — Лізо, це ти? — Та у відповідь ззовні почулося лише непевне шарудіння.

Надворі ще з більшою силою вдарив грім.

Заграв мобільний. Катя здригнулася, проте відразу побігла до телефону.

— А, привіт! Ну нарешті я дочекалася від тебе дзвінка!.. Слухай, мені стільки треба тобі розповісти! Ти не уявляєш, скільки всього трапилося!.. Назар у лікарні!.. Зустрітися? Зараз? Давай, може, завтра, а то ж он гроза назріває… Ну, або ж приходь до мене. Прийдеш? Хоча ні, стривай. Давай усе-таки я вийду, бо скоро прийде Ліза. Не треба, щоб вона бачила нас разом… За десять хвилин? Так скоро? Ти встигнеш?.. Добре, виходжу за десять хвилин… Обіцяю не запізнюватися!..

***

Цього року літо дивувало частими зливами. Сонце постійно ховалося за хмарами. Вечір літа більше нагадував зимовий. О четвертій-п’ятій годині вже ставало досить темно. Блискало та гриміло майже щодня.

Сьогодні двадцять дев’яте червня. Надворі знову похмуро та збирається на дощ. Десята година ранку.

— Не розумію, як я одразу не второпав, що це вона?! — Слідчий Малашко приїхав зі своїм напарником Яриком на місце вбивства невідомої жінки. Точніше, туди, куди принесли вбиту після кровопролиття: експертиза таки довела, що задушили її не тут. На думку поліції, у місці, де тіло було знайдене, труп просто намагалися заховати. Проте, як виявилося, це вийшло не дуже вдало. Іще раз оглянувши територію, вони попрямували до квартири вбитого Тьоми Заречнюка.

— Ну, як ти міг так відразу її згадати? Я б, певно, теж не пригадав. До того ж у неї перефарбоване волосся. — Ярик тягнувся за напарником, що його довгі ноги несли просто-таки величезними кроками.

Вони з Малашком були майже однолітками. Ярик випереджав колегу лише на три роки. Водночас виглядав молодшим: був більш підтягнутим та натренованим, бо відвідував спортзал за будь-якої ліпшої нагоди. Працювати з Малашком у парі не дуже любив, проте звик, і з часом вони навіть, можна сказати, потоваришували. Проте Ярик завжди відчував відчуженість із боку колеги, тож він ніколи не розпитував про особисте, якщо сам Малашко не починав таку розмову.

— Ось, у мене є фрагменти тієї фотки. Дивись. — Малашко простягнув Ярикові шматочки розірваної фотографії. — Оце я знайшов у квартирі Тимофія Заречнюка. Судячи з фото, вони були досить близькі.

— Так, дійсно. Напевно, зустрічалися, — сказав Ярик, розглядаючи фрагменти.

— Не розумію, навіщо потрібно було розривати фотографію. — Вони увійшли до під’їзду.

— Так, дійсно цікаво… Отже, спочатку вбили цього Заречнюка, потім дівчину. Проте, за твердженням експертів, її вбили досить скоро після хлопця.