Розділ без назви (7)

— Слухаю! — відказав поліціянт та знехотя пішов.

— Малашко Андрій Степанович, — представився він. — Слідчий. — Бабуся стояла, заховавши півобличчя в хустку, та про щось думала. — Ви чуєте мене? — промовив Малашко. Вона стрепенулася.

— Ох, так, вибачте, — стиха промовила бабця. — Просто страшно якось так стало… Цей труп… А це таки вбивство?

— Так, це вбивство… Не хвилюйтеся, немає сенсу. — Він не знав, як іще можна заспокоїти шоковану людину, яка знайшла труп. — Я не запитуватиму багато. Наскільки я зрозумів, нічого й нікого підозрілого ви не бачили, убиту не знаєте, так?

— Так, — знову стиха відповіла бабуся.

— Ви ніколи не бачили цієї жінки? — спитав Малашко, укотре в житті запитавши себе, чому літні люди навіть улітку дуже тепло вдягнуті. Чи то бояться захворіти, чи то що?..

— Ні, вона точно не з нашого двору, я тут усіх знаю.

— Можливо, вона до когось приходила? — Слідчий уважно розглядав допитувану. Типова бабуся років вісімдесяти, дуже смаглява стареча шкіра. Вдягнена в старий одяг. На безіменному пальці обручка. «Це ж треба, стільки років людині, а й досі каблучку носить!»

— Ні, точно ні. Принаймні не в нашому дворі. Я на пенсії, а зараз літо — я постійно сиджу на свіжому повітрі. Тому точно можу сказати, що ніколи її тут не бачила.

— А ви що, узагалі не йдете з двору? Поїсти, скажімо.

— Ну, чому ж, іду. Та й чоловікові теж треба зготувати… — Бабця підняла брови. — А, ну хіба що в цей момент вона й могла пройти…

— Так, тут усе зрозуміло. Отже, ви гуляли із собакою й знайшли тіло.

— Так. — Вона подивилася йому в обличчя. — Скажіть, а це може бути маніяк? — Очі її розширилися від цієї думки.

Слідчий спохмурнів, ковтнув слину й відповів:

— Ні, навряд. Принаймні подібних убивств поки що не було, а отже, говорити про те, що це маніяк, ранувато… Отже, ви гуляли із собакою…

— Так, — закивала головою стара з усе ще розширеними очима.

— А вранці ви вигулювали собаку?

— Вигулювала, але не тут. Я ненадовго вийшла. Поводила його біля під’їзду й завела додому.

— А вчора ввечері ви де гуляли?

— Тут, на цьому ж місці… теж, як і сьогодні, — закінчення фрази вона промовила зовсім тихо.