Розділ без назви (7)

Моя голова боліла, проте потроху я починав згадувати все, що сталося в під’їзді. Мені стало моторошно. Я зрозумів, що мене хотіли вбити. Якби не ті люди, що дивом опинилися поблизу… мене, можливо, тут не було б. Я на хвильку заплющив очі.

— Ну, я піду, — мовив лікар, записавши щось у моїй картці. — Можете ще трохи поговорити, але недовго. — Він знову всміхнувся та вийшов із палати.

— Як ти почуваєшся? — змучено, але спокійно спитала Ліза.

— Нормально, але трохи болять голова та ребра.

— Ти досить сильно вдарився. Щастя, що нічого не зламав. Набив чимало синців, але нічого не зламав. — Вона всміхнулася.

— Так, мене непросто зламати, — сказав я, сам не тямлячи, чи то до неї, чи то хотів тим заспокоїти себе.

Відтак подивився на її, як завжди, миле й таке виснажене тепер обличчя. Темне волосся спадало трішечки нижче плечей. Вона любила розпускати волосся або ж збирати його у хвіст. Мені більше подобалося її вільно розпущене волосся.

— Лізо, — тихо промовив я, — нахилися до мене. — Пацієнти спали, проте я хотів бути певен, що мої слова почує лише вона.

— Що таке? — Вона виконала моє прохання.

— Мене… Мене хотіли вбити.

— Що? — Її очі збільшилися від подиву, вона різко підвелася. — Я не ро…

— Опустися. Тихо. Не кажи нічого.

Вона знову нахилилася. Я відчував, як калатає серце в її грудях.

— Мене хтось зіштовхнув зі сходів, — прошепотів я їй у вухо. — Якби не ті люди, я не знаю, чи був би живим.

Ліза відсахнулася від мене, мов ошпарена.

— Що ти таке кажеш?! — пошепки, але досить чітко вимовила вона.

— Так, це так.

Вона знову схилилася біля мене.

— Починаючи з дня вбивства, я чітко відчував, що за мною стежать, проте не міг зрозуміти, хто й навіщо. Я не бачив нічого підозрілого на квартирі у вбитого, я не чув і не знаю абсолютно нічого, що могло б якось виявити вбивцю. Тому не можу зрозуміти, навіщо за мною стежити. Часом я навіть думав, що помиляюся, настільки безглуздою мені видавалася сама думка про це. Проте сьогодні ввечері я зрозумів, що таки не помилявся. Комусь я заважаю…

— Слухай, а той чоловік, з яким ти сьогодні сварився?.. Може, то він? Він з’явився якраз із вівторка!