Розділ «Ростислав Єндик»

Народився 1906 р. в с. Залуче на Коломийщині. Письменник, публіцист, антрополог, член НТШ. У 1930-их роках співпрацював з часописом «Вістник». Автор праць з антропольоґії: «Антропольоґічні прикмети українського народу» (1934), «Вступ до расової будови України» (1949), монографій про Адольфа Гітлера (1934), Дмитра Донцова (1955), збірок оповідань «Регіт Арідника» (1937), «Зов землі» (1940) та ін.

Після війни мешкав у Німеччині, помер у 1974 р. в Мюнхені.

Оповідання друкувалося у «Вістнику» (1935, № 5)

Забава в Ойкенгавзі

І

Під моїми вікнами розлігся свист. Старий студентський звичай виклику. Се Карло виграє на листку гимн, що незабаром має греміти на вулицях Єни. Скоро збігаю по сходах та відчиняю браму.

— На всіх германських богів! Замикай скоро буду, бо кожна хвилина дорога. Дивися.

Але я й без зазиву вп'ялив уже очі в небо. Се Цайс вирізує з овиду сліпучими рефлєкторами, неначе велетенськими ножами, шматки темного ґранату, вимірює на ньому поля, палить небо, розбиває його на тисячні кусні, кує, ломить, рве та розкидає в безконечність. Мільйон елєктричних свічок заганяє ніч у глухі завулки та благословить новий світанок. З фабричної вежі витягає світляний коркотяг пластами пожежу і, шпурляючи, розстелює її в повітрі та вимощує стежку від землі до зір. Сею стежкою котяться вовнисті хмаринки, перетинають її та родять кучеряві місяці, що граються зі світлом, як припняті вітром до димарів бальончики.

Ціла Єна вилягла на вулиці, але на них серед радощів тільки діти. Старі й молоді, бородаті та безвусі, великі й малі — всі злилися в танкову, пружисту масу, якої хребтом пливуть хрещаті корогви. Маса кипить, хвилює і б'є об стіни веж, об лицарські замки, вганяється у вгнуті вулички та розпихає розпухлі будівлі двацятьрядною лавою. Ритмічний стук чобіт, хвилястий гук людей, витручених з міщанської орбіти, товче каміння в порох, замітує вулиці, розхитує кам'яниці.

На вежі Цайса відчувають гомін мас. Напруга збірноти, що робить з міста чисте поле, вільний степ, — гуде тепер з вежі п'ятьма мільйонами свічок. Світло жене лапатими хвилями та запалює на горах багрові кострища. З тих кострищ спливає вділ червоними потоками димлива кров та іржавим перснем давить за горло місто. З півночі підноситься поволі смуток. Се смуток вождів народу, що непобіджені упали; батьків родин, що стратили у безвістях синів; молоді, що чахне в старечому безділлі.

Місто мовкне, німіє, стигне, кам'яніє на вид візій побитих братів. Сотні стягів в'януть на площі, тисячі віддихів завмирають у грудях, в очах світяться круглі перли сліз. Тільки смолоскипи палахкотять понуро, неначе на тризні суворих вікінгів. У повітрі обіймається жах зі смертю, а смерть опускає чорні крила, щоби задусити полум'я посеред казанів. Та смола кипить, горить і прискає своїм бронзовим м'ясом високо вгору та широко вбік. Збуджує радість? Веселість? Серце маскорситься, як осіннє листя, почування звиваються в твердий клубок, а вони самі карловатіють, прибиті видивом ґерманських заґ*.

Вже смерть? Нема надії? Без помсти? У купілі з своєї крови, не з крови ворогів?

Ні! Цайс дванадцять мільйонів елєктричних свічок запалює на вартових вежах, випрядає на світляних тканях веселку, і знову родить день і знову гине ніч. Сніг топиться на площі, ріки гір парують і зависають у небі на дузі семибарвної веселки, що всисається трубою, ґіґантичною трубою, в Єну. Зелена барва — се надія, жовта помаранча, що котиться у даль — се напруга, фіолєт — бурливий рух свідомих себе мас, пурпура, черлень — се помста, кров, яка напоїть землю, сп'янить її та випорпає з її надр ряди дзвінких когорт.

Може вже боєві когорти б'ють чітко по бруку вуличок? Ще ні. Се Молочна Дорога одягнулася в пурпур смолоскипів та пливе по місті, скрутившись, мов гад, підносячись угору, западаючись у пропасть, в'ючись із болю, щоби нарешті воскреснути у крику -

Угору стяг…

Палають вогнища на вулицях. По сім боці та по тім. Крізь них, крізь дим, крізь вогонь ідуть та йдуть понурі войовники вчорашнього та завтрішнього дня. Ідуть, неначе крізь чистилище і виходять на поле, усміхнене білою елєктрикою. Ідуть ряди, гремлять ряди й купаються у крови, гартуються у вогні. Вогонь і кров, життя та воля або смерть уже палахкотять у їхніх грудях, на те, щоби ніколи не зітліти, щоби кресати невмирущі іскри, вкидаючи до серць гремучий крик-приказ іти тернистими стежками, блукати кремінистими шляхами до цілі.

Ти чуєш крик?

Sieg heil!

Дрожить веселка, будиться ліс, говорять гори у відгомоні, в стократнім, барвнім відгомоні -