Розділ «Ростислав Єндик»

— Позволиш, Гедвіґо, ще один доказ, відомий і тобі. Він все ж таки мусить засвідчити, що ми, індуси, маємо і викликуємо сили, які кожного европейця впроваджують в здивування.

— Здивування? В здивування може мене впровадити кожне явище, та як пізнаю його причини, то назву заклинача дурисвітом.

— Геній Індії — дурисвітство? — голос Рамакаршні задрижав легенько.

— Геній Індії? Я його знаю. Знаю кілька індуських етичних засад не високої вартости.

— Колись побачиш!

— Радше — ні.

— Чи ж сему не буде кінця? — тупнула ногою Гедвіґа.

— Дитино! Твоє волосся замикає мені завжди уста, хоч би з них мав литися потоп, щоби затопити світ Рамакаршні.

Хто ж з радістю не дивився на вродливу Гедвіґу, дитину Райнлянду, гідну бути дочкою нордійської Брунґільди або сестрою солодкої Льореляй? Високі, міцні ноги, виточені сіллю моря та вітром Прусії; очі — дві сині краплі води з дна Рену, підмальовані відбитою блакиттю неба; волосся — золотистий бурштин, що шепотом розказує давні таємниці морських пригод.

При моїх словах Гедвіґа цупко насунула шапку аж на вуха.

— Гедвіґо, пусти за вітром своє волосся, хай бавиться ним.

— Але се була б безсоромність, — прошепотів Рамакаршня.

— Ти знову заздрісний? — докірливо глянула.

— Ні, що там заздрість? Я належу до роду визволених, — з укритою гордістю промовив індус, з тією мовчазною гордістю, з якою браміни поглипують на Шудру, вдоволені, що до неї не належать. Мовчазна, але велемовна гордість, може, навіть велична у своїй повноті. Але очі Рамакаршні горіли не тільки гордістю. Вії серпами жали нетерплячку, що хотіла вибухнути, а уста мусіли обвивати її в усмішку. Очі сходу — м'якість оливки та чорнота жорстокости. Чого більше в них є? Усмішка сходу — маска палючого полудня, плекана століттями. Яка пристрасть не ховається в її кутиках?

Слова Гедвіґи викликали ніяковість. Я почав шукати за рештою товариства. Люди топилися на вулицях, як весняний сніг і врешті загранична кольонія знайшла себе, змішану з німецькими студентами, докторами та доцентами.

Доктор докторів Шульце, оперезаний двома дипльомами, незважаючи на свій молодий вік, скоро зближався до нашого гуртка.

— Було і нема! Бредім у майбутність.

— На чай до Ойкенгавзу?

— Авжеж! Пані Ойкен вже певно чекає. Мені самому лоскоче п'яти скочний фокс, а в раменах колишеться спомин Гедвіґи.

— Тільки спомин?