Розділ «Мирон Левицький»

Народився 1913 р. у Львові. Маляр і графік, навчався у школі Олекси Новаківського та Академії Мистецтв у Кракові, член АНУМ. Оповідання став публікувати у 1930-их рр. У львівській пресі. З 1949 р. мешкав у Канаді, мав виставки в Канаді, США, Парижі. Автор збірки оповідань «Ліхтарі» та оповідань розпорошених у періодиці. Оповідання «Коханець принцеси Ізітає» та «Портрет Аврори д'Анвіль» публікувалися у діаспорному збірнику «Слово» (т. 10, 1983 р. і т. 13, 1996 р. відповідно).

Помер у 1993 р. в Торонто.

Коханець принцеси Ізітає

Як розсипані кубики в долині річки Інн, вигрівався на сонці невеличкий чарівний Інсбрук — столиця і гордість Тиролю.

Повіяв лагідний вітер «фен» і від цього ніби загострилися контури тирольських Альп. У такий вітряний час жаліються тирольці на болі голови і всю провину за них приписують дивовижному вітрові. Клавдій — не тиролець і, можливо, тому ласкавий вітер шанував гостей, бо вони не відчували його магічної сили. Повітря було чисте й прозоре і здавалося, що гори ближчали, начебто чиясь рука присувала театральні декорації, від чого виднішими ставали усі прірви між скелями, не такими далекими, як було насправді. У такий час Клавдій завжди маршував у сторону Ігельсу, піднімаючися лісистою «Берґ Ізель», бо ж звідти — найкращий вид на сіру скелясту гору Сарлес, яка манила його зір своєю формою й нагадувала дві піраміди, що прилипли одна до одної. Завжди на такий маршрут він брав зі собою книжку, сідав на нагрітому сонцем камені й читав, час від часу любуючись гострим рисунком гір. Відшукування вигідного місця не завжди приходило легко. Зазвичай здавалося, що наступне буде краще, тож Клавдій переходив з місця на місце.

— Ви чогось шукаєте? — почув він голос, що йшов з каменистого горба.

Там сидів чоловік. Він підняв руку, щоб його побачили.

— Ви до мене? — спитав Клавдій.

— До вас. Ви чогось шукаєте? — відповів той.

— Вигідного місця.

— Тут усюди вигідно, але найвигідніше ось тут, — чоловік поклепав долонею камінь.

Клавдій повільно підходив до скелястого горба, обережно ступаючи з каменя на камінь. Підійшовши ближче, він побачив знайоме обличчя професора Мецінгера.

— О! Професор Мецінгер! — врадувано викрикнув Клавдій.

— Щойно впізнали? А я вас бачив уже кілька разів, ви часто сюди заходите, — промовив професор.

— Я вас не помітив ні разу, — із здивуванням відповів Клавдій.

— Бачите, я маю одне місце і часом здається мені, що воно, це місце, — тільки моє і на нього тільки я маю право, — він хрипко засміявся. — Дивачіє чоловік на старість. Сідайте, будь ласка, ось тут, — він вказав рукою на вгнутий камінь з вигідним опертям для стіп.

Знайомство з професором Куртом Мецінгером тривало вже майже місяць. Вони часто зустрічалися в ресторані «Брайнезель», звичайно споживаючи «штернзуппе» й «палятшінкен». Великого вибору в ресторані не було.

Мецінґер сидів нерухомо на своєму камені, як звичайно сидять у м'яких фотелях, і вдивлявся у сірий Сарлес. Він скидався більше на манекена, ніж на живу людину. Сидів замислений. Мовчанка тривала якийсь час і вже ставала Клавдієві нестерпною, знічев'я він то гладив долонею камінь, то висмикував мох із його щілин, аж врешті проказав:

— Дивний цей Сарлес здалека — як дві піраміди одна біля одної.