Розділ «Ростислав Єндик»

Heil!

Sieg heil!

Sieg heil!

Sieg heil!

II

— Чому остовпів? Чому дивишся на небо? — збудив мене спокійний голос Рамакаршні, оливкового індуса.

— Шукаю відповіди на питання століття.

— Ха, ха! Тепер, серед потоків світла та спазматичних вигуків промовців? Яка ж то шкода, що ви, европейці, не знаєте навіть абетки духа. Плекання душі, студії святих письм, мовчанки, містичної задуми.

— Ти не чуєш, як дрожить у сьому світлі обнажена душа мас? Ти не розумієш символіки вогню, народин зриву?

— Орґії цивілізації, що вигрібає собі гріб власними руками. Хора Европа, що пливає по поверхні духа.

— Поверхні духа? Плятон, Дайте, Гете, Шекспір?!..

— А їх сини кохаються у варварстві.

— Наша доба — схрещення шляхів. Кудою йти — покаже нам отся напруга мас, що бурлить та купається у вогні.

— Я не годен вжитися в нервове життя Европи, — промовив Рамакаршня. — Ви всі божевільні. Учіться від нас, прийміть кількатисячлітній досвід.

— Для нас, мужів Европи, рятунок в стукоті чобіт, у вогнях на горах.

— Але ж бо се зовнішнє і ще раз зовнішнє! Чи ви не навчитеся схоплювати суть?

— Знайшли місце для витертих балачок, — почувся за нами іронічний голос.

— Гедвіґа! — миттю обернулися ми обидвоє.

— Не люблю наших розмов, що не доводять ні до чого. Ви обидва затоплені у вирозумованих абстрактах; один в містичнім голосі крови, другий — у гармонії людини та природи.

Голос Гедвіґи покотився круглими колісцятками, як дим з цигарки. Повний, сочистий, м'який, здавалося, злапаєш його в повітрі, як простягнеш руку. Він видавався тремтінням струн цитри, збудженої витонченими пальцями нервового мистця.