Розділ «Ростислав Єндик»

— Дивися, як вона безсоромно танцює з тим Евгенюком! Як вуличниця, як продажня дівка, що віддається на очах усіх.

— Успокійся, бо граєш нервово і дістанеш мата. Шах!

— Вона — вдова, во-на — вдо-ва, — шепотів Рамакаршня, й недбалою рукою перевернув фігурки.

Гра скінчилася, та я не хотів лишати самого індуса в нервовій розтерзаності. Казав, що се лист байдужнього знайомого; що Гедвіґа не відповідає за написані до неї листи, тільки за свої власні; що у нас у відношенні до жінок не завжди спалахує кохання, нераз тільки подив і туга, як залишок давньої лицарськости. Але Рамакаршня мовчав, а мої думки спливали по ньому, як олива на воді. Тому перекинув я свій зір на салю. Дівчата розносили між присутніх тіста, чай, каву, папіроси.

— Пачку папіросів?

— Хоч би дві. Треба в димі сховатися перед европейським безглуздям.

— Щасливої дороги в подорожі до батьківщини, — промовив я. — Але чи не вважаєш, що для забиття часу не завадить розмова? Як у поїзді. Розкажи щось про батьківщину.

Рамакаршня ледве чутним, безбарвним голосом почав оповідати:

— Наша релігія — звеличування долі; долі, як непереможної влади над буттям, над яким перелітає, нищить усе до дна та залишає за собою згарища і смерть, її не можна поконати, піддатися їй треба, падаючи під її колісниці в покорі, в самозапереченні. Такий є закон і ним спутані навіть зорі, що сходять, зрівнюються і в безмірності пропадають…

Сумовитий вальс, що п'янив пари, видавався мені в сій хвилині тією долею, яка спутує волю близьких собі людей та спалює танцюристів своїм всесильним ритмом.

Але Рамакаршня впровадив дисонанс:

— Сій Долі, - загремів він, — підлягає сам бог Шіва та його жінка Дурґа. Шіва — се місяць, Дурґа — се зоря, що гине, рятуючи свойого мужа від смерти і заздрости другої жінки сонця.

Чар пирхнув, і я відсунувся. Жорстока й незмінна доля показалася в безглуздій, ненависній, ворожій і чужій одежі. Рамакаршня сидів у покірливій задумі. Тільки його перстень горів зеленими вогнями жемчуга, скриваючи під собою отруту, і мені стало жаль Рамакаршні, жаль Гедвіґи, що нещасливо зв'язала себе з індусом. Тоді торкнув я його, та він того зовсім не зауважив.

— Овва, без одного Василя обійдеться весілля. — я покинув його і зблизився до Гедвіґи, що, розсміяна, сиділа в колі спільних приятелів.

— Гедвіґо, — без переконання промовив я, — піди до Рамакаршні та розвій його тугу.

— Він завжди такий, — невдоволеним голосом відізвалася. — Хорий сьогодні.

— Хорий з заздрости. Я ще раз подивився в сторону Рамакаршні, але заздрість почорнила його темним сутінком. Тільки жемчужний перстень горів, розприскуючи зелену отруту.

— Гедвіґо, я з тобою хочу говорити в преважній справі.

— Та ти нічого иньшого й не робиш, тільки по кутах говориш.

— Евгенюк, твої танці вже скінчилися, отже до побачення, — з тими словами взяв я Гедвіґу під руку та потягнув до сусідньої кімнати. Я був дійсно в клопоті, як маю їй сказати про свої темні переживання при грі.