Лія зронила поспішливі сльози, хоча дуже не хотіла цього робити, адже знала: дід Гордій страшенно не любить, коли його «хатні жінки» плачуть.
«Чого ти ревеш? – гнівно прошипів Гордій. – Зараз стоятимеш у кутку, як упослідна[44] бездарна смаркачка», – додав, зазираючи в сльозливі очі внучки.
«Ні», – відповіла на те Лія.
«Ні? Не стоятимеш?!» – дико посміхнувся озвірілий старий.
«Ні», – повторила заплакана дівчина. І отримала болючий принизливий ляпас. Сильний удар, спричинений її слабкою сміливістю. Вона не могла його забути…
Іван Петрович жив у «двокімнатці» в одному з віддалених районів Києва. Був розлученим (колишня дружина з донькою виїхала за кордон), працював у школі, вчив дітей співати. Грав на баяні, гітарі та синтезаторі. Поза роботою підзаробляв, граючи «з хлопцями» в таких же кав’ярнях-ресторанах, куди запрошував свою наречену: там можна було випити чарчину, закусити оселедчиком або приперченим сальцем із огірочком, замовити вареники з картоплею та шкварками й потім усе це витрясти, витанцювати під бадьору «ресторанну» музику.
«Бо що в тих розкошних дорогих ресторанах, хіба наїсися?» – казав.
«Ні, там не наїсися», – погоджувалася Лія.
Іноді вона сідала за робочий стіл у дідівській спальні, а тепер своїй кімнаті, й подумки винуватила бабу Устю за те, що не навчила вона ні її, ні сестер цінувати себе як належить. Не сказала їм вчасно, що вони гарненькі, що мають право на значно ліпше життя, ніж було в неї. Згодом, якщо й проказувала: «Як же ви на матір свою схожі!» – натякаючи на вродливість, бо доньку Марію вона завжди вважала красунею, то це вже значення великого не мало. Із самого дитинства дівчата чули здебільшого зауваження та повчання – і від діда, і від баби:
так не ходіть;
того не робіть;
ця спідниця закоротка;
ця светра заяскрава;
а в цій майці хіба до поля, а не на шкільне свято;
а в доньки завучки «зразкова поведінка», а у вас – лише «добра», бо смієтеся на уроках;
а ти, Ліє, могла би на конкурсі вірш прочитати краще;
а ти, Міє, чого з математики контрольну на «чотири» написала?!
Або й такі зарікання-прокльони:
ніколи цей мудак, суко, не стане моїм зятем!
тільки через мій труп, безсовісна, вийдеш за розведеного!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Гордієві жінки» автора Куява Ж.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ ІІ Волелюбний сусіда“ на сторінці 16. Приємного читання.