Розділ ІІ Волелюбний сусіда

– Он як усе склалося, – щиро здивувався Віктор. – Я побачив Лію, Айдер десь уже встиг побачити Мію… Треба нам нарешті всім зібратися й ближче одне одного взнати. Зайдете? – звернувся до дівчат, вказуючи на пошкрябані двері, що підняли «корінних» жильців «триквартирника» на вуха.

– Е, ні, дякуємо, – відказала шустріша Мія. – Якщо ми там замкнемося всі разом, не буде кому нас виручати, – повільно рушила стежкою від сусідів.

– Так, іншим разом, – підтримала сестру Лія і пішла за нею. – До побачення! – попрощалася по-вчительському.

– Може, якось біля річки посидимо? – спитав наостанку Айдер.

– Може, – відповіла йому Мія.

7

Лія глянула на годинник: майже п’ята вечора. Їй треба збиратися, а за хвилин десять виходити з дому. Поки доїде до кав’ярні, де на неї чекатиме Іван Петрович, буде майже сьома. А він же такий пунктуальний!

Зачіска трималася від ранку. «Таки добре мати більш цупке, аніж м’яке й неслухняне волосся», – подумала, дивлячись у дзеркало і застібаючи ґудзики на плащі кольору кави. Баба Устя страшно марудилася зі своїми тонкими космаками, згадала дівчина. Стояла по півгодини, якщо не більше, біля трельяжа, і все ніяк не могла того всього до кучі приладнати. Дід сердився, що мусить на неї чекати, хоча ніколи того не робив, – завше йшов першим із дому і приходив до школи раніше за дружину. Але не покричати із самого ранку, що вічно жде на неї, таку-сяку-перетаку-абияку «млямлю-невстигальницю», просто не міг. І так було щодня. Врешті баба Устя вдягала на голову прозору косинку і так ішла до школи й проводила уроки. Старіла не за роками…

Чого Лія знову про них згадала?

Ага, вона йде на зустріч зі своїм нареченим. А будь-яка думка про нього неодмінно навертає спогади про діда – аби тільки Іван Петрович не був таким, як він.

Згадала Софію. Наступного разу вона обов’язково розпитає, як їй живеться із Семеном і його батьками. «Щось у них добре в сім’ї, а щось погано, бо все однаково бути не може», – мовила про себе.

Коли їхала маршруткою до метро, згадала ще й матір Марію. Про те, як Софія розповідала про неї, надто коли вона з Мією підросла.

Повідуючи приключки з неньчиного життя, Софія була впевнена, що то все правда, мовляв, то баба Устя та дід Гордій цими розповідями поділилися, а дещо й сама матір Марія розказала, коли була молодшою, а доньок Лії та Мії ще не мала.

Приміром, ось ця історія.

Коли завагітніла Марія вперше, то поклала собі народити дівчинку, яка виросте мудрою та освіченою, як мало хто з її оточення. Так і пообіцяла матері-вчительці Устині Маковій, у дівоцтві Лозовій, яка не могла дати ради непідвладній доньці-одиначці, а довідавшись про її безшлюбну вагітність (хоча всім довкола повідувала, що Марія заміжня), ледь не загриміла в лікарню через підірване здоров’я.

«Зате внучку матимете розумну, може, таку, як ваша Софія Русова», – відкрито підлещувалася донька Марія, бо знала, що жінка, про яку нагадала, – то неньчин «світоч» і кумир.

«Баба Устя часто розказувала нашій матері про Софію Русову, – без надмірних емоцій, рівно й упевнено, по-вчительському, ніби на уроці, розповідала Софія сестрам родинні історії, що скидалися на справжні легенди. – Дідовим світочем був Агатангел Кримський, який народився, як і наші дід із бабою, на Волині. Але про нього ви вже багато всього знаєте, тому я розкажу вам про іншу велику людину, – додавала Софія. – Так-от…»

Сестри Маковій зазвичай улаштовували балачки побіля річки, на квітчастому покривалі у високій незайманій траві. Дівчатка-близнючки вмощувалися навпроти набагато старшої сестри: довкола погойдувалися голівки волошок, ромашок, іноді й маку, світило сонце, цвірінькали горобці, – і так трійко сиріт вірили в усе, що нині чули, і вчилися в тих, про кого слухали.

Усі ми – чиїсь учні.

Шкода тільки, що в дитинстві самі собі вчителів не обираємо.