Розділ ІІ Волелюбний сусіда

– Звісно, пам’ятаю, – відповіла Лія, намазуючи маслом розламану навпіл булку, щедрий церковний гостинець зятя-диякона.

– Він був кримськотатарського походження, ти знала? – далі повела своє Мія.

– Що? – перепитала Лія й цього разу піймала себе на тому, що досі у її очах і голові стоїть образ сусіда, зокрема його світле волосся.

Мія повторила запитання:

– Ти знала, що Кримський був кримськотатарського походження?

Лія ковтнула пожовану булку й не знала, що відповісти сестрі. Про що вона?

Ні, Лія достеменної родословної Агатангела Кримського не знала.

– Виявляється, кумиром нашого діда Гордія був кримський татарин, – роздільно промовила Мія й метнулася в кімнату, звідки примчала з ноутбуком. – «Агатангел Юхимович Кримський – український історик, письменник і перекладач кримськотатарського походження, один із організаторів Академії наук України… Жертва сталінського терору», – протараторила. – Це з української «Вікіпедії», – конкретизувала. – Далі тут розказується про те, що ми з тобою добре знаємо від нашого Гордія Васильовича: Кримський народився у Володимирі-Волинському на Волині (тамтешній педагогічний навчальний заклад носить його ім’я), володів шістдесятьма мовами, професор, за часів гетьманату Скоропадського 1918 року в Києві – вчений секретар новоствореної Української академії наук, а 1919 року, з приходом більшовиків, Кримський уже випрошував пайки та одяг для співробітників. Із ними ж заготовляв дрова, щоб опалювати приміщення академії, бо в ньому було холодно так, що замерзало чорнило…

– Я це знаю, – ніби знічев’я сказала Лія.

– Так, я ж кажу, що ми це знаємо, – підтвердила сестра. – Як і оце, що в часи найбільшого зубожіння українські вчені писали твори на старих театральних афішах розчиненими у воді хімічними олівцями… Дід нам казав тисячу разів: «Ви бачите, яка нещасна доля української науки?! Ви бачите, як гнобили тих, хто хотів щось знати й інших чомусь навчити?! Слухайте мене, поки живий, бо виростете турками![39] Треба вчитися й здобувати вищі освіти! Інакше горобцям дулі даватимете й більше ні на що не будете здатні!» – Мія продекламувала це з надзвичайним пафосом, удаючи свого владного предка. – Пам’ятаєш же?

– Пам’ятаю, – відповіла Лія, так і не розуміючи, до чого веде сестра.

– Дід нам тисячу разів і оце розказував, – далі процитувала: – «Кримський заперечував теорію про «колиску трьох братніх народів», висуваючи натомість гіпотезу про українську мову, яка вже в ХІ столітті постала “як цілком рельєфна, цілком означена, яскраво-індивідуальна одиниця”», – уважно зачитала з комп’ютера. – Ото саме тоді Кримським зацікавилася влада й почалися переслідування. Далі, 1941 року його звинуватили в антирадянській діяльності, у тому, що «роками очолював націоналістичне підпілля», і відправили в тюрму суворого режиму в Казахстан. І так! Перед цим, зрозуміло, урочисто нагородили в Києві орденом Леніна на честь семидесятиліття. А вже через кілька місяців – ту-ту в тюрму, де він через рік помре. Усі ці вражаючі факти дід нам з особливим болем розказував. Так розказував, що ми напам’ять те все знаємо, – Мія напружилася. – Але я не пам’ятаю, Ліє, щоб він нам розказував, що Кримський, наприклад, доводив міцний зв’язок між культурою та мовами Близького Сходу й України, про те, що мав кримськотатарські корені. Якимсь дивним чином нашого діда це обійшло, – стала завершувати напрочуд довгий монолог. Швидко пробігшись по екрану комп’ютера очима, додала насамкінець, цитуючи: – А «українсько-американський історик, мовознавець, філолог-орієнталіст, організатор української науки у світі, засновник і довголітній директор Українського наукового інституту Гарвардського університету Омелян Пріцак» сказав був, що Агатангел Юхимович є «найкращим кримським подарунком Україні». Як тобі? – подивилася на Лію.

– А тебе це дивує? – натомість перепитала та.

– Тобто? – відреагувала Мія.

– Все наше життя минуло під подвійними стандартами, особливо дитинство, – Лія встала і налила з чайника дещо охололої води в чашку з мокрими й розквецяними[40] (бо вже раз використаними) листками м’яти. Зелений чай можна заварювати двічі, то їй відомо давно. – Пам’ятаєш, Софія розказувала, як вона ходила в перший чи третій, уже не пам’ятаю, клас, і на групі продовженого дня баба Устя, тобто Устина Костянтинівна, запитувала в класу: «Діти, а від кого походить людина?» Розумничка Софія найвище тягнула руку й відповідала: «Від мавпи!» «Правильно, – хвалила її Устина Костянтинівна, – сідай Софіє, молодець». Але Софія знала, що то неправильно. Приходила додому, а в баби над ліжком ікони висять, а Софія (а потім і ми, такими ж малими) читає напам’ять «Отче наш», – сама баба Устя й навчила. І паску вона завжди пекла на Великдень, і святила то в тій, то в тій церкві, і молилася завше, і колядували ми на Різдво…

Мія дивилася в монітор, але уважно слухала сестру.

– Так і дід: у школі один був, удома – інший, – продовжила Лія. – Він нас учив бути розумними, а сам немудрим був, так я собі думаю. Але не суджу його, бо то така була радянська система: «Слушаюсь и повинуюсь». Є чорне і біле, більш ніякого. Розумієш?

– Розумію, – відповіла Мія.

– У школі він свою Устину Костянтинівну так зразково любив, так поважав, так шанував, що всі вчительки заздрили! Учням утовкмачував правила поведінки, як хлопчикам треба ставитися до дівчаток, як дівчатам не перетворитися на безсоромниць і легковажних, виховував усіх і вся так, що мама дарагая! А сам удома що витворяв? Не раз хотілося, щоб подівся десь, щоб поїхав куди-небудь і дав нам спокій…

– Ти так хотіла? – перепитала менша близнючка.