Розділ ІІ Волелюбний сусіда

– А ти не хотіла? – пронизливо зирнула Лія в очі сестрі.

Мія опустила повіки. Їй не йшло з голови, що дід, поки й жив, забороняв їй, Лії і Софії спілкуватися з будь-якими хлопцями, котрих бачив поруч із внучками. Завжди знаходив у них фальш і невдалість. Той мало читав у школі; той був двієчником, зразу видно; той невихований, погано поводиться; той занизького зросту; той не дивиться в очі під час розмови, значить, пусте задумав; той із неблагополучної родини; той безперспективний; до того нема довіри… У нього завжди і на всіх знаходилася обмовка. Єдиний, хто ніколи і ні в чому не помилявся, був він сам. Тільки він знав, як треба і як правильно, тільки він знав відповіді на всі запитання і в усьому мав рацію. Тільки його треба було слухати. Інакшого він не приймав.

І всі його слухали.

І всі підлаштовувалися під нього.

І всі… старалися йому догодити, сподобатися, заслужити похвали від нього.

Але чому?

Щойно Мія чи не вперше так чітко сформулювала й поставила собі ці питання.

Як можна було бачити, як він живе, як поводиться, як роками мучить найближчих людей, і при цьому слухатися його, відповідати його бажанням, стандартам, думкам, ще й поважати його й бути за все йому вдячним?!

«Слухайте діда, поки живий, бо, може, й не зустрінете розумнішого чоловіка!»

«Дякуйте дідові, бо живе з вами, годує вас, не йде нікуди од вас… І любить вас, непослушних спиногризок!»

«Та якби не ваш дід, ніколи б ваша баба Устя вчителькою не стала, вищої освіти не здобула би! Бо то я їй сказав: «Іди, вчися, бо пропадеш!» Вона би сама до того не додумалася!»

«Так і ви щоб вивчилися мені, а не бездипломними турками повиростали!»

– Які ж ми сліпі кошенята завжди були, – мовила стиха Мія.

– Мене ще, знаєш, що мучить? – додала сестра.

– Що? – очі Мії, як ніколи, втратили свій особливий блиск.

– Все те, що нам розказували чи то дід Гордій, чи то баба Устя, ми все сприймали як константу. Вірили їм беззаперечно. Міє, ми з тобою такі наївні, що це просто жах жахастий, як ти кажеш, – старшунка ледь стримала сльози.

Мія встала з-за столу, намірилася йти у свою кімнату.

– Про того ж таки Кримського, – Лія не завершила. – Чого було раніше не прочитати того, що ти прочитала зараз? Чого було хоч щось не допетрати самому?

– Ліє, ти це кажеш мені? Хіба я не просила вас: давайте про те розпитаємо, давайте про…

– Це я собі кажу, – перебила сестра.