Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

— Як кажеш, пане брате? — спалахнула панна Петронелля…

— Станіслав Мрозовицький, хоробрий козак, — сказав князь Ілля, — в поєдинку з Корсаком страшно розсік його — це бачили всі й вболівали.

— Станіслав Мрозовицький, — додав Ожґа, — схизматик і зрадник вітчизни, шкода, що стільки літ був пажем у королівському дворі!

Бебельський, підвипивши, забув, що багато з гостей руської віри, та й сам князь грецького обряду.

Пан Бебельський, теж п’яненький, додав:

— Про Мрозовицького чули ми, доброї фамілії, його батько старостою в Трембовлі, а бач, песький син, зрадник, передався, як і інші продіторес[272], до Хмельницького…

— Вашмость, воїнів легко зрадниками називаєш, — спаленіла княжна Петронелля, — видно, глибші були причини, що шляхтича й лицаря привели до Хмельницького…

— Ніякі, княжно, тільки охота наживи і зла воля, цей Мрозовицький — гульвіса, баніт, суди його шукають, метелявся по світу, наїздами на добрих людей бавився, повзами делії підбивав…

— Неправда! Неправда! — очі Петронеллі гнівно блискали.

Втім ротмістр Ілля, щоб не допустити до спору, розповідав далі, як Корсак лежав у крові на полі битви, як його обдерла чернь і татари, й був би пропав, коли б один добрий брат-єзуїт невідомого імені, оповідають, на собі не переніс його в ліс а потім на підводі, накривши сіном, одягнений хлопом, провіз через козацькі застави.

— Де ж тепер він, не знаєте, пане-брате?..

— Тут, у Житомирському, його не бачили; імовірно, подався на той бік Дніпра, до його мості Вишневецького, куди багато недобитків з корсунського поля подалось, всі, хто найбитніший і палає охотою відплати. Надія після Корсуня в усіх тільки на князя Єремію…

— Цей покаже, — крикнув Барза Бебельський, — це єдина надія наша! Князь Єремія — це не Калиновський і не Потоцький! Знесуть вишневиччани ребелізантів!..

— Знесуть, нема що! Але вже так, що й корінця не залишиться, — забелькотів Ожґа, — на хлопів і хамів тільки меч і вогонь!.. Тільки диби й сокира!..

— Дивуюсь, — завважив пан Поклонський, елегантний молодий шляхтич, вихованець єзуїтів у Вільні, — дивуюсь вашмостів ігноранції. По-перше, така мова образлива для господаря нашого князя і його друзів грецької віри, дітей Речі Посполитої, які тут між нами, по-друге, це легковажне трактування усієї справи. Авжеж, диби і сокира — слабі аргументи для тих, хто таки покривджений…

— Покривджений, — збагрянів Ожґа, — дайте їм староства, фільварки, то всі будуть, як ягнятка… Але ж не для пса ковбаса!..

— І це неправда, — відповів Поклонський, — я це кажу вам, бо знаю, а мене не обвинуватиш, вашмость, в сторонництві. Пішли люди, які найменше за урядами і фільварками ганялись, деякі то ще й відмовились від ласки… Ось полковник чигиринський Кричевський…

— Все одно, чому пішли, але пішли — і баста, — перебив його Ожґа, — й знести їх треба… П’ю, вашмості, за знесення ребелізантів, за тверду руку князя Вишневецького…

— Віват Вишневецький, — писнули Прухницький, Бебельський і польські гості. Але інші мовчали. Князь Четвертинський політично запропонував випити за мир і співжиття всіх громадян, але всі зрозуміли це так, що й він не прихильник Вишневецького.

Абат Пацічеллі, не розуміючи всього, попросив собі витолкувати. Він студіював відносини в Україні, попав саме в огонь і хуртовину, але не нарікав, хотів до Рима привезти найправдивішу, бо наочну, реляцію.