Розділ «Юрій Косач ДЕНЬ ГНІВУ Роман про 1648 рік Публікується в авторській редакції»

Сердився, але не надовго.

— Панові Кисілеві тепер і власне життя немиле, — сказав Виговський, — кажуть, заслаб з того всього, з гризоти…

— А було Москву не напускати на нас, — крикнув Хмельницький, викотивши вирла, — то я тобі вдячний, мості Рославче, відкрив-єси мені очі на те паскудство…

Сів за стіл, на ослін, застелений кожухом, підсунув до себе сулію, відпив, покликав старшину. Вона вже давно чекала диспозиції. Виговський посадив Рославця коло себе:

— Може, це дискретний консиліум?

— Не бачиш, вашмось, як тебе пан гетьман приязно приймає? Ти до нас належиш, до братерства.

Служки підложили лучину. Вона затріщала, засвітила м’яким червонавим полум’ям. Убранство в кімнаті давніше вже пограбовано, ослони принесли з челядної, стіл збили з вориння, з усього убранства залишився на стіні тільки гобелен з візерунком битви під Варною. З сутінку виступали здиблені коні, лицарі в шишаках, а низ гобелену, де відображено побитих бусурменів, наддерла чернь на онучі. Виговський пошепки називав Рославцеві присутніх: отой полковник, сивий, мов голуб, що обняв рукоять двома руками, — Кіндрат Бурляй, найславніший лицар запорозький; молодий красень біля нього — Іван Ґанджа; високий і благовидний з сивими скронями — Іван Богун; той, скривлений, — Ясько Воронченко; а невисокий, з колючим вусом, одноокий — Станіслав Кричевський, полковник київський; він та Богун — найкращі не лиш у під’їздовій війні, а й у облозі, і в полі праві руки гетьманові, його заступили; а он там, скраю, хорошун, завзятець — Іван Нечай, а це його брат Данило, та не зрівняється Іван кебетою з ним, ближче сюди — Іван Креховецький, а цей біля нього, що лиш учора прийшов, невеличкий такий, але, кажуть, богатир — Семен Височан…

— Про Кисіля я, — сказав Хмельницький, мов до себе, не глядів ні на кого, — шальвіра, крутій. Я тоді ще вірив, як Ласко перший раз приїздив, пам’ятаєте?.. А співав як — неволя, мовляв, всюди, а тільки польська корона славиться вільностями, вітчизна одна всім, я теж тоді ворогом Речі Посполитої не був (та й тепер не єсьм і всі ви не єсьте…); повірили ми, орду відправили, Марса затримали, чекали… А вони нам дурили в Варшаві послів наших… А Кисіль потурав… Яремі безеценства попустили… Очі свердлами вертів, пся кість… Губив християнський народ… Кривоніс, так тому не дивуюсь, але ж то високоуроджений князь… Шкода говорити. Того тільки Оссолінський (теж добра лисюра) колись і нам співав, лащився… А його думка одна: нас посварити з Кримом, султана перемовити й Москву випустити на нас. Кисіль йому помагав, маю на папері… Кисіль до Путивля посилав, на нашу загибель… Я вже побачив те крутійство, доброго наварив нам киселю… Ми, нижчеуроджені, ніж вони всі, більше пам’ятаємо про Господа Бога… Не рубав же я мечем дейнек і розбійників, що без мого ордонансу займалися шарпаниною й чатами? Посвідчите всі ви це, мості полковники. Кривоносові я privatim[493] заборонив війну… Вони ж на мене чернь цькували, наставали на власне моє життя, хоч і не мені воно потрібне… А як важко було мені дотримувати того перемир’я, то ви теж знаєте, мості полковники… Самі ляхи кажуть, що коли б не Господь Бог стримував того зрадника Хмеля, то був би він коло Володимира… А то не Господь Бог, а то я сам, яко же християнин єсьм, стримував кровопролиття… Так же мені подякували… Комісарами дурили мене, а військо збирали. Але чи мав те матлярство терпіти, мості полковники? Чи як вирушили-сьмо, то хіба не з конечності, не задля нашого власного безпеченства? Ніщо інше, тільки потреба оборони нас до того побудила, бо був би я проклятий потомством, коли б допустив напасті на дітей нації нашої благочестивої й миролюбної… Судіте ж самі, чи допуст Божий у тому, чи, може, моя власна охота проливати християнську кров?..

Старшина поглянула по собі. Старий Бурляй засопів, вибив люльку. А Ґанджа пересміхнувся із Зарудним, скалочки глуму заграли на лучистих віях. Бач, тепер зустрілись, а чотири місяці мутили. Бурляй гомонів, щоб на Січ відійти, окопатись і звідти пертрактувати[494]. Ґанджа з Джеджалієм підбехтували товариство на море, по дуван, на венеціанську службу. Зарудний же з многими іншими мутив чернь. Ще того ж корсунського дня, коли перейшов від панів. І згодом, на радах у Росаві, на Масловому Ставі, на Гончарисі Кривоноса вже викрикували ззаду на старшого. Кривоноса… О, той гаспидський покруч багатьом їм світить, як архістратиг. Генерал черні, чортів генерал.

— Чи не запізно, бува, старший, приходимо по той розум?..

То полковник Максим Шумейко, такий меткий. Мовчав, а заодно з ними, з мутильниками.

— Правда, що запізно…

— Було після їхнього урону під Корсунем на волость рушити…

— Коли орда стояла при боці…

— Кисіль уже тоді смердів польським м’ясом, а либонь тепер аж запахнів?..

Еге ж, маєте їх — ось коли зашипіло гаддя. Від Паволочі таїлись. На Гончарисі на раді шапками підкидали, а тепер тільки перед гарматами, здогадались. Кривоніс, чортів генерал…

Вельбучно порозсідались, нагайкою б’є об чобіт Небаба, закопилив губу Зарудний, викотив зелені риб’ячі зікри, підле хамське лице наставив, затряс сережкою, аж встав, шаблею забряжчав, мов не зумисне.

— За Дунай загнали б ляхів…

— Тепер-то куниця трісне…

— Куди там — он земля від лядських комонів дудонить…