Розділ «Ласки фурій Детективні оповідання»

— А тепер про все по порядку, Германе, — Станіслав зручно вмостився у кріслі біля каміна, звідкіля добре було видно, як над непритомним полковником клопочеться лікар, як Єва п’є заспокійливий чай і Кислович в одній сорочці з перебинтованим плечем палить уже третю цигарку. — Як ви, в дідька, здогадались, що Єва — не вдова і полковник Гроцький живий?

Герман усміхнувся і вкотре, із задоволенням, вдихнув гіркуватий дим.

— Пригадуєте, Станіславе, ми з вами милувалися арсеналом пані Гроцької? — він виразно глянув на Єву. — Зброя була в бездоганному стані.

— Аякже, — відповів поліціянт, — це вас наштовхнуло на думку?

— Зовсім ні, мій друже, жінка може доглядати за зброєю і робити це добре. Але вона не знатиме солдатських забобонів...

Єва з цікавістю звела на нього очі.

— Атож, моя пані, — сказав Герман, — у наших офіцерів часто залишається ще кадетська звичка: першу прострілену гільзу завжди носити з собою. І начищати її разом зі зброєю. Кажуть, приносить щастя... Отаку гільзу я знайшов у кобурі «Гассера», який ви мені подарували. Можна було повірити, що ви доглядали за револьвером, але гільза блищала завдяки комусь іншому. Отже, ви не були єдиною власницею свого арсеналу. Це я зрозумів майже одразу. Потім я дав телеграму до Відня. На щастя, в мене багато друзів військових, які підтвердили мій здогад. Тадеуш Гроцький — живий-живісінький. Два роки тому пішов у відставку, вирішивши займатися мистецтвом. Він викупив одну з краківських галерей, однак справа не пішла. За два роки полковник вліз у страшенні борги, і нічого іншого, як зникнути, йому не залишалось. На щастя, його дружина тямила в мистецтві більше, аніж він. Продавши декілька своїх картин, пані Гроцька переїхала в Трускавець і придбала тут стару віллу, яку перебудувала в теперішню «Медову Єву».

— Гм, і що далі?

— А далі треба було рятувати чоловіка... У Єви виникла чудова ідея заробітку: вона пропонувала заможним тлустим чоловікам за кілька місяців повернути їм гарне зграбне тіло. Умовою була сплата грошового внеску і повне інкогніто. Саме для цього п’ятьом товстунам, які пристали на її пропозицію, була потрібна історія зі зникненням.

— Стривайте, стривайте, — поліціянт звівся з крісла, — отже, зникнення п’ятьох вельмож — байка?

— Я вже казав, що вони самі його організували. І навіть продемонстрував, у який спосіб, — нагадав Герман. — До того ж, фон Ранінгер, начальник празької поліції, подбав про те, щоб столичні слідчі не здіймали галасу.

— Гаразд, — Станіслав стиснув голову, мовби боячись, що думки не втримаються купи і розлетяться, — а хто були ті люди, що сіли замість тієї п’ятірки в сани?

— Їхні слуги, mon amie[12]. Вони поселилися тут, на цій віллі, в той час, як господарі проживали в «Медовій Єві». А потім перші помінялися місцями з другими. Ось чому ми їх там не знайшли...

— Геніально, чорт забирай! — не втримався поліціянт.

— А тепер найголовніше, — тут Кислович пильно глянув на Єву. — Я все не міг збагнути, яка сила здолала мене вчора ввечері. Аж поки не згадав, що ваша служниця доливала у вогонь каміна і ламп якусь олію з дивним квітковим запахом. Це олія шалфею, пані Єво, чи не так? Вона в дивний спосіб впливає на людський мозок: уводить у запаморочення і провокує відчуття насолоди. В такому стані людина здатна на все. Наприклад, переказати комусь іншому всі свої статки. Словом, ті панове, може, й не отримали тіло, яке мали в юності, зате Австро-Угорщина втратила п’ятьох багатіїв. Всіма їхніми статками володіє тепер полковник Гроцький. Ось де головна мета цього задуму. Чи не так, люба Єво?

Пані Гроцька вже давно себе опанувала і слухала зі спокійною і чарівною посмішкою на вустах. З таким же спокоєм вона спостерігала, як лікар вколює знеболююче її чоловіку.

— Все так, мій любий Германе. Мені здавалось, що з повітовою поліцією не буде клопоту, аж тут з’явилися ви, — Єва підвелася і зробила крок у бік сходів. — Я не прагну виправдання, але ви повинні знати, що це він змусив мене. Ось тому я навіть не намагалася сьогодні, хоч він мені наказав, переконати вас приєднатися до цієї справи.

Жінка кивнула в бік непритомного полковника.

— Вам вирішувати, що зі мною буде далі... Але ходімо, я покажу вам своїх постояльців, і ви побачите, що ніякої кривди їм не завдано.

Вони піднялися на другий поверх, де в просторій залі на широких ліжках мирно, мов діти, спали п’ятеро здорованів.