Розділ «Ласки фурій Детективні оповідання»

Куля влучила за кілька цапів від центру. Наступна також.

— Ну от, — розчаровано мовила Єва, — ось такий з мене стрілець.

— Ви надто сувора до себе, — заперечив Герман, — зізнатися, я ще ніколи не бачив, щоб жінка стріляла краще.

— Я також, — втрутився Станіслав, — дозвольте глянути на ваші руки.

Пані Гроцька відклала зброю і простягла їх поліціянту. Той почав розглядати сліди пороху на елегантних рукавичках. Роздивившись, здавалось, кожну деталь, він усе ще не відпускав тонкі зап’ястя. Єва здивовано поглянула на нього, а потім на Кисловича. Герман стояв, тримаючи револьвер націленим у бік від себе. Туди, де височіла вілла «Діана».

— Він, мабуть, чекає, що ви подасте знак, — сухо сказав Герман, — не слід цього робити. Можете мені повірити, я влучу першим. Крайнє вікно на другому поверсі. Правда ж?

Трохи помовчавши, жінка ствердно кивнула. Поліціянт відпустив, нарешті, її руки.

— Послухайте, Єво, — вів далі Герман, — я знаю, що ніяких уроків стрільби ви не потребуєте. У вас і так це чудово виходить... Скажіть мені, оскільки я досі живий, то він чекає на мене? У тій віллі?

Пані Гроцька вдруге кивнула. Куди й подівся її грайливий вираз обличчя і кокетство в кожному русі. Перед ними стояла перелякана жінка, хоч у цей момент вона була ще прекрасніша.

— Він чекає, що ви погодитесь бути з нами, — майже пошепки мовила вона.

— Тоді зробімо вигляд, що так воно і є, — Герман посміхнувся і запропонував їй руку. — Ходімо.

Усі троє неквапно рушили в бік вілли. До неї вела розчищена від снігу доріжка, тож вони могли йти звичайним прогулянковим кроком. Кислович навіть розпочав балачку про те, що сильні морози цієї зими вже не повторяться, і, напевно, люду в Трускавці невдовзі побільшає. Утім, ніхто розмову не підтримав.

Ставши на порозі, чоловіки перезирнулися, і Герман спробував прочинити двері. Ті поволі піддалися. Усередині виявився невеликий освітлений коридор, який вів у вітальню. Все говорило про те, що тут гостює чимало людей: кілька зимових плащів сушилося біля каміна, на столі залишилися склянки і напівпорожня пляшка вермуту, з двох попільничок стирчали недопалки сигар, а поруч з ними лежала недбало складена колода карт.

— Хтось тут весело проводить час, — із заздрістю в голосі сказав Станіслав.

Він вловив погляд Єви, що знову став насмішкувато-звабливим, як уранці. Поліціянт не встиг збагнути цієї дивної переміни настрою, як у вітальні гримнув постріл. Герман впав на підлогу, встигнувши, однак, вистрілити у відповідь. На сходах, що вели нагору, почувся стогін, й огрядний чолов’яга скотився донизу.

Станіслав підскочив до нього і, найперше, підібрав рушницю, з якої той стріляв у Германа.

— Ніц вам не є, Германе? — гукнув поліціянт.

— Усе гаразд, — відповів той, — лише зачепило...

— Хто це в біса такий? — запитав Станіслав.

— Пані та панове, — сказав Герман, підводячись з долівки, — дозвольте представити вам полковника Тадеуша Грецького. Натхненника однієї з найбільших афер Австро-Угорщини. До речі, пані Гроцьку називати вдовою, як бачимо, було дещо зарано...