Розділ «Книга друга Воскресіння Люцифера»

— А хіба не те саме казав Джордано? — Радан рішуче звівся, глибоко вдихнув пахощі дніпровських лугів.— Пора, дівчинко. Дякую тобі за цей чудовий вечір.

— І все? — дзвінко запитала Гейя, встаючи з каменя.

— Що все? — розгубився учитель.

— Ти розкрив переді мною безодню. І чим я тепер заповню її?

У голосі дівчини чулося страждання. Він взяв її за руку» допоміг зійти до стежини. Довго йшли мовчки. Нарешті, коли з-за круч замиготіли вогні Трипільської школи, Радан сказав:

— Пробач, люба Гейє...

— За що, учителю?

— Не стримався. Мені здалося, що ти...

— Що?

— Могла б... полетіти... І тому я так відверто розмовляв. Те, що витримує віковий дуб, стає руйнівним для десятилітнього деревця...

— Буває, що буря ламає навіть правічного дуба,— помовчавши, відповіла дівчина,— а однолітня очеретина лише гнеться перед тією силою... та й знову випрямляється...

— Ого! Ти глибоко мислиш,— схвально підхопив Радан.— Справді так. Свідомість,, не виснажена інформаційним самумом, юна, щира душа... спроможна витримати найтрагічніші несподіванки... Вона ніби переступає понад ними, дивлячись за обрій... От я й гадав...

— Що я збагну тайну польоту?

— Так.

— Без повернення?

— Іншого шляху нема...

— А якщо знайдеться?

Радан зненацька зупинився, взяв її руки в свої долоні. Зазирнув у очі, що мерехтіли вогниками зірок.

— Спробуй знайти... інший шлях...

— І що тоді? — пошепки запитала дівчина, тремтячи всім тілом.