Розділ «Книга перша Падіння Люцифера»

То гнів на тиранів проклятих,

Що вбили поета-бійця,

В піснях він їх кликав узяти

І волю, і владу в багатих,—

Їх пісня єднала оця...

Я нікому не сказав про своє віршування, переписав «твір» і послав його до редакції республіканської піонерської газети «На зміну». Минуло кілька тижнів, і одного дня мене викликали до учительської. Учителі і піонервожатий показали мені свіжий примірник газети «На зміну», де було віддруковано мого вірша. Мого! Вірша! Мене вітали, хвалили, пророкували літературне прийдешнє, а я безглуздо усміхався, не знав, як реагувати, що відповідати.

Учні теж прочитали вірша, проте мене здивувало, що мало хто з них радів — навпаки, я зненацька відчув з боку товаришів заздрість, неприязнь, недоброзичливість. Може, вступив до дії закон юрми, котра не любить, щоб якась частка з неї вирізнялася?!

Я знову подався на берег ставка, сів поміж очеретами і поринув у недитячі думи. Нечутний друг шепотів:

— Не дивуйся, не бідкайся, хлопчику. Кожному призначено пройти довгі, далекі шляхи. Хто ще не рушив у путь, того дратує кожен шукач, кожен мандрівник... Залиш їх у спокої, твори далі. І не думай — значне твоє творення чи ні, велике чи мале... Не спиняй походу, співай пісню, радій... і тоді я ніколи не покину тебе...

. . . . . . . . . . . . . . . .

Балаган, як завжди, був наповнений вщерть. Та Марічка зуміла провести нас і посадити в задніх рядах. А сама щезла, шепнувши:

— Чекайте мене! Що б не сталося — чекайте мене...

Спочатку виступили муштровані собачки, коні, гімнасти. Їх вітали оплесками, проте всі чекали таємничого Ойра-хана, про якого в довколишніх селах та містечках складалися легенди. Я помітив, що в перших рядах сиділо багато чужих людей, а поміж ними жандармський поручик Їжаковський. Тривога закралася в серце: чи не думають вони забирати Ойра-хана?

Агійо — господар цирку — оголосив початок ілюзіону. Глядачі заніміли. В колі світла виросла блакитна постать Ойра-хана. Він ясно й щиро усміхався. Здавалося, що перед людьми виступає не дорослий чоловік, а ніжна, ласкава дитина. Ось вона вийшла в коло своїх товаришів і хоче потішити їх незвичайним умінням. Він підняв угору пляшечку з водою, хлюпнув з неї на покриту тирсою арену. Від бризок води виникла висока хвиля, покотилася між бар’єрами, обдала вологістю глядачів, що сиділи в перших рядах.

— Вода! — гукнув якийсь поважний чолов’яга.— Справжня вода!

Хтось перегнувся через бар’єр, зачерпнув долонею, покуштував. З огидою виплюнув.

— Солона! Це морська вода!

Ще кілька глядачів встали з місця, щоб переконатися, зазирали в глибінь маленького озерця. А Ойра-хан стояв на поверхні того штучного басейну і щасливо, безтурботно усміхався.

— А чи глибоке ваше море? — крикнув хтось.

— Воно не має дна,— серйозно відповів фокусник.